КРУГЛИЙ СТІЛ «УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОЗНАВСТВО В АНТРОПОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ:
ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ»
2020-й рік у відділі історико-правових досліджень ознаменувався посиленою увагою до сучасних форм заочної наукової комунікації. Наукові конференції, круглі столи, методологічні семінари і засідання відділу в режимі онлайн стали доволі звичною справою, ефективним засобом мозкового штурму для вирішення творчих завдань, де доцільними є саме колективні зусилля науковців з різним дослідницьким досвідом і творчими уподобаннями.
Певною віхою в розвитку планових досліджень відділу слід вважати проведення 15 грудня 2020 р. круглого столу «Українське правознавство в антропологічному вимірі: історія та сучасність». Цей захід започаткував програму щомісячних наукових форумів Міжнародної асоціації істориків права (на час підготовки цього допису вже проведено чотири таких форуми і готується п’ятий). Доповідачами на цих форумах виступають здебільшого співробітники відділу та провідні дослідники – члени Асоціації, а до участі в науковій дискусії залучаються без особливих обмежень усі бажаючі.
Згаданий круглий стіл проходив за моїм модеруванням як керівника від- ділу і першого віцепрезидента МАІП. Першу із запланованих доповідей.
«Антропологічний підхід у історико-правовому дослідженні» виголосила Н. М. Крестовська, завідувач кафедри морського права Національного університету «Одеська морська академія», доктор юридичних наук, професор. Дослідниця наголосила, що у сфері історико-правової науки юридична антропологія постає як знання про становлення людини як суб’єкта права в історичній ретроспективі та методологічний інструментарій для їх отримання, серед яких головне місце займає антропологічний підхід. Підхід водночас розуміється як логіко-гносеологічне та методологічне утворення, що гранично строго виражає тільки спрямованість наукового дослідження, обмежуючи її, як правило, одним аспектом (у крайньому разі – кількома взаємопов’язаними напрямами), але, на відміну від методу, принципово позбавлене будь-яких обмежень і навіть чіткої фіксації тих засобів, якими ведеться дослідження (за Е. П. Семенюком). У структурі антропологічного підходу в історико-правових дослідженнях передусім виокремлюються принципи: гуманізму, тобто постановка в центр історико-правового дослідження не норми права в її історичному розвитку, а людини з її потребами та інтересами (саме інституціоналізовані суспільством та артикульовані суспільною свідомістю виклики на потреби людини формують ті соціальні інститути, до яких, зокрема, належать право та держава; холізму, тобто розуміння людини як цілісної біосоціодуховної істоти, яка має сталі та водночас історично мінливі вітальні (фізіологічні), соціальні та духовні потреби; рефлексивності, тобто знання і розуміння дослідником самого себе (предмет історико-правового дослідження з позицій юридичної антропології є рефлексивним, коли дослідник нібито ставить себе на місце об’єкта дослідження); суб’єк- тності, тобто визнання того, що право створюється людьми, в тому числі конкретною людиною, конкретною елітою і в цьому сенсі фігура правотворця має стати провідною темою історико-правового дослідження; акультурації прийомів дослідження та запозичення науково обґрунтованих результатів з інших наук, що зумовлено міждисциплінарним статусом антропологічного підходу.
Економіка, клімат, хвороби – все це має враховуватись в історико-правовому дослідженні. Водночас, зрозуміло, що в цьому полягає певний ризик відходу від предмета суто історико-правового дослідження, утім переваги, а саме – розширення предмета та джерельної бази дослідження, «олюднення» історії права і держави, збагачення її інструментарію – зумовлюють нашу рекомендацію до застосування цього підходу в сучасних історико-правових дослідженнях.
Дискусію продовжила Ю. В. Цвєткова, доцент Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат юридичних наук, доцент з доповіддю «Антропологічний метод школи Анналів: перспективи застосування у юридичних дослідженнях». Вона зазначила, що попри те, що французька наукова школа Анналів в особах своїх дослідників Ж. ле Гоффа, Ж. Дюбі, Ф. Арьєса обстоює впровадження антропологічного підходу в історичній науці, перспективи його застосування в правових дослідженнях відкривають великі можливості перегляду та переоцінки багатьох існуючих концепцій та гіпотез. Застосування цього підходу повною мірою відповідає актуальній науковій дискусії про різну оцінку правових систем та правових традицій крізь призму нормативізму, історичної школи та школи природного права. Акцент у дослідженнях на аналізі правовідносин пересічних осіб у ті чи ті періоди розвитку права та держави може продемонструвати нам неочікувані правові колізії, що пов’язані із відмінностями між задекларованою нормою закону та його правозастосуванням на практиці.
Акцент на особистості, її розвитку та буденному житті пересічної людини, що є наріжним каменем антропологічного підходу, забезпечує правовим дослідженням міжгалузевість, сприяючи застосуванню досягнень інших наук, зокрема психології, економіки, соціології. Наукова громада України останніми роками вже мала можливість оцінити переваги антропологічного підходу в правових дослідженнях. Так, наукові праці багатьох дослідників, зокрема В. М. Брижко, О. О. Бандури, Ю. Ю. Штурцева, Л. Г.Удовика та Т. Д. Гошко наочно продемонстру- вали результативність та ефективність застосування цього підходу.
У доповіді «Антропологічний вимір історико-правової науки» вчений секретар МАІП В.Є. Кириченко, професор кафедри загальноправових дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ, доктор юридичних наук, професор, зазначив, що антропологія долучається до права на рівні філософії та складає її окремий розділ – антропологію права. Засновник Французької асоціації юридичної антропології Н. Рулан підкреслював, що ця дисципліна спрямована на дослідження процесів юридизації, що притаманні кожному суспільству та намагаються дістатися їхньої внутрішньої логіки. Юридизація людського буття властива кожному історичному типу цивілізації від архаїчних форм до сучасних. Це насамперед наука про людину як соціальну істоту в її правових проявах, вимірах та характеристиках.
Власне таке визначення предмета антропології права зумовлює спрямованість антропологічного методу на дослідження юридизації людського буття, вивчення якого відбувається через аналіз людини як основного елемента суспільства. Слід наголосити, що антропологічний метод спрямований саме на людину як на юридичну істоту, а не на суспільство як таке. Метод орієнтований на правову культуру, свободу людини як складову правової діяльності, етноправові норми правової системи минулого та сучасності. Саме методологічні основи антропології права, що розроблялися в різні часи К. Леві-Стросом, Ж. Карбоньє, В. С. Нерсесянцем, Н. Руланом та іншими, дали змогу запропонувати антропологічний метод дослідження людини в юриспруденції.
Звісно, методологічна функція, яку покликана щодо інших наук виконувати антропологія права як філософська дисципліна, надала можливість іншим юридичним наукам використовувати цей метод в арсеналі власної методології, спираючись на комплементарний підхід до її вибудови. Так, у методології історико-правової науки є щонайменше, дві можливості використання антропології, а саме – як методологічного підходу і як методу. До речі, часто в сучасних наукових розвідках не розрізняють цих понять. Нагадаємо, що методологічний підхід слід сприймати як методологічну орієнтацію дослідника, поняття або принцип, що керує загальною стратегією дослідження. І саме методологічний підхід є найбільш продуктивним та ефективним для використання в історико-правових дослідженнях. Що ж до власне антропологічного методу, то його доцільно застосовувати лише комплементарно, й, скоріше, лише щодо окремих питань дослідження, оскільки його провідне застосування неминуче відіб’ється на предметі тієї розвідки, яку проводить дослідник.
Загальнотеоретичний блок виступів завершила Т. І. Бондарук, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник з доповіддю «Категорія “стиль правового мисленняˮ у дослідженні українського правознавства». Виходячи з традиційного у загальнотеоретичній правовій літературі вирізнення трьох рівнів правосвідомості – буденного (повсякденного, побутового), практичного (професійного) і теоретичного (наукового) – та відповідних рівнів розуміння права, вона запропонувала на цій основі зосередити увагу на носіях практичного та теоретичного типів правосвідомості – правознавцях, які мають «спеціальну суб’єктність», набуту через допуск до правничої сфери, і ширше – на українському правознавстві.
Ключовою категорією такого історико-правового дослідження, на її думку, може бути категорія правового мислення. Правове мислення як продукт та водночас вихідна ланка правової діяльності та правової культури охоплює формально-логічні, ментально-антропологічні, цивілізаційно-культурологічні аспекти. Правове мислення на науковому і філософському рівнях правосвідомості значною мірою зумовлюється стилем наукового мислення, включно з картиною світу, науковою парадигмою конкретної доби, предметно-дисциплінарний інструментарій, понятійним апаратом та аксіологічним «блоком». Виходячи з цього, можна стверджувати, що стиль правового мислення як категорія, окрім означеного, має включати додаткові параметри, серед яких спеціально-правові знання, уявлення, погляди тощо в історичному, філософському, політичному контексті та загальноправовий дискурс, який постулюють, зокрема, різні типи праворозуміння.
Якщо поглянути на право як на антропогенну комунікативну реальність, що має конкретно-історичний зміст, то можна припустити, що роль правового мислення на всіх стадіях творення і реалізації права, яке одночасно є ідеєю і реальним фактом, нормами і правовідносинами, імперативно-атрибутивними переживаннми і соціалізованими цінностями, текстом і діяльністю щодо його інтерпретації та реалізації, є ключовою. За такого підходу, категорія правового мислення, покладена в основу історико-правового дослідження українського правознавства, дає можливість зосередити увагу на його сутнісних ознаках на різних етапах правового розвитку. Водночас визначення, характеристика і аналіз стилю правового мислення як наслідку впливу об’єктивних і суб’єктивних елементів на окремого правознавця або на загал правознавців у той чи той період може виступити одним з маркерів інтелектуальної традиції, що має сутнісне значення для подолання її дискретності.
Другий блок виступів круглого столу стосувався окремих проблем історії українського правознавства, дослідження яких значною мірою ілюструє можливості антропологічного підходу. Його розпочав І. Й. Бойко, завідувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор юридичних наук, професор з доповіддю «Навчальні дисципліни на юридичному факультеті у Львівському університеті в складі Речі Посполитої (1661–1772 рр.)». Вчений нагадав, що 2021 р. цей класичний університет відзначає своє 360-ліття. Він розповів про перші роки існування юридичного факультету («факультету обох прав»), про навчальні дисципліни, які тоді викладалися, про перших професорів і студентів. Особливу увагу доповідач приділив тодішнім формам проведення навчальних занять: лекціям, прилюдним диспутам, студентським трактатам. Підкреслив вплив прогресивних французьких мислителів і те, що французька мова на цьому етапі розвитку університету була однією з мов викладання, поруч з польською та латиною. Проводячи певні паралелі з сучасністю, доповідач зазначив, що бакалавром ставав лише кожний третій студент, а магістром – лише кожний шістнадцятий. Не обійшов він і питання про негативні процеси в освіті, опір польської влади потенційній (фактично нереалізованій) українізації вищої школи. Професор зробив загальний висновок, що згодом за австрійського періоду в університетському житті було більше толерантності і більше досягнень. Не применшуючи ролі східноукраїнських земель у національному розвої, він підкреслив важливість розташування університету на західноукраїнських землях для поширення в Україні європейських прогресивних ідей. Згодом, відповідаючи на питання модератора і учасників круглого столу, доповідач висловив міркування щодо зваженої оцінки ролі ордену єзуїтів у розвитку освіти, зв’язку Львівського університету і Замойської Академії, можливостей для започаткування українських університетів, які надавала Гадяцька угода.
Доповідь «“Суд Божийˮ у правосвідомості середньовічної людини: юридизація релігійного концепту» запропонувала С. Г.Ковальова, доцент кафедри історії і теорії держави і права Чорноморського державного університету імені Петра Могили, кандидат юридичних наук, доцент. Дослідниця підкреслила, що історію правових інститутів варто вивчати з точки зору їх розгортання у трьох вимірах – не лише в нормативних правових актах, а й в індивідуальній і суспільній правосвідомості та у реальних правовідносинах. Тож вивчення інституту ордалій у людиноцентричному вимірі, на думку С. Г.Ковальової, здатне розширити горизонти наукового вивчення цього інституту середньовічного права. Вчена зазначила, що язичницькі за походженням ордалії – Суд Божий – гармонійно вписувались у світосприйняття людини варварського соціуму. Світогляду людини раннього середньовіччя була притаманна віра у справедливе Божественне правосуддя, яке здатне «виправити» несправедливість, а іноді й неправедність правосуддя людського, відплативши винуватому за його гріхи та захистивши невинного. Тому релігійною свідомістю ордалії не сприймались як такі, що суперечать догматам християнства. Церква використала такі умонастрої: Церковні Собори 847, 895, 1023 рр. санкціонували застосування ордалій, проголосивши їх судом Божим і зобов’язавши суддів проводити процедуру в присутності священника, у супроводі релігійних обрядів та молитов. Відтоді застосування ордалій було нормативно закріплено в багатьох середньовічних європейських країн. У змагальному судовому процесі, що відбувався публічно, ордалії часто були єдиним способом визначити винуватого.
Наприкінці ХІІ ст. Ватикан розпочав упровадження розшукового процесу, який значно розширив маневреність церкви у судових справах і згодом поступово замінив публічний звинувачувальний процес. У грудні 1199 р. папою було впроваджено інститут inquisitio, який був остаточно узаконений IV Латеранськиим собором 1215 р. Нова форма судового процесу вимагала оновлення системи доказів, у якій не було місця ордаліям. Тож на ІV Латеранському соборі духовенству було заборонено брати участь у проведенні традиційних ордалій, підтримувати давні випробування водою і вогнем; які надалі поступово були витіснені з нормативних актів, а потому і з судової практики. Натомість церква санкціонувала ордалії у вигляді судового поєдинку.
У доповіді «Антропологічні основи концепції прав людини» О. Г. Широкова-Мурараш, доцент кафедри міжнародного права Національного авіаційного університету, кандидат історичних наук, доцент, підкреслила, що застосування методу правової антропології до прав людини дає змогу обґрунтувати їх сутність, виходячи з природи людини, сформулювати загальне поняття прав людини та визначити ґенезу їх розвитку.
Зазначається, що з появою в сучасному суспільстві нових видів дискримінації з’являються і нові види прав стосовно окремих категорій населення за гендерною, віковою, статевою, етнічною та іншими ознаками, прийняття яких стало можливим завдяки антропологічному підходу. Звертається увага на те, що розширення прав людини викликало й появу феномену «позитивної дискримінації» як дискримінації більшості з боку різних меншин. На прикладі відомих рішень дослідниця доводить, що правозастосовна практика Європейського суду з прав людини має тенденцію до подолання застарілого підходу щодо розгляду таких табуйованих раніше питань, як тема гендерної ідентифікації та гомосексуалізму. Зроблений висновок про те, що характерною рисою сучасного розвитку права є антропологізація як міжнародного, так і національного права, спрямована на застосування нових підходів до феномена людини, де пріоритет традиції має змінитися визнанням безумовної цінності інновацій, новизни та нестандартності.
Всі доповіді супроводжувалися творчою дискусією, в якій взяли участь, окрім уже названих дослідників, О. О. Малишев, О. Ф. Мельничук, Є. В. Ромінський та О. В. Сокальська.
І. Б. УСЕНКО,
професор
УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОЗНАВСТВО І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ПРАВОВИЙ ПРОСТІР:
ПРОБЛЕМА ДЕФІНІЦІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
(ЗА ІСТОРИКО-ПРАВОВИМИ МЕТОДОЛОГІЧНИМИ СЕМІНАРАМИ)
Упродовж 2020 р. співробітники відділу історико-правових досліджень продовжували опрацьовувати планову наукову тему «Українське правознавство в антропологічному вимірі та європейському правовому просторі». В рамках цієї НДР проведений цикл методологічних семінарів, присвячених наріжним проблемам дослідження, які до сьогодні не набули належного усталення в правовій науці – «Поняття європейського правового простору, його географічні, темпоральні та структурні характеристики» (27 жовтня, 3 листопада 2020 р.) та «Українське правознавство як предмет дослідження: зміст поняття і «робоча» дефініція» (26 листопада і 3 грудня 2020 р.).
На першому семінарі заслухано та обговорено доповідь професора І. Б. Усенка «До історіографії концепту «правовий простір». Доповідач зазначив, що розробленню концепту правового простору в юридичній науці передували наукові напрацювання щодо дії правових актів у просторі і часі, як природними сферами, у яких живе людина. Класичним прикладом такого підходу є праці А. О. Тілле «Время. Пространство. Закон. Действие советского закона во времени и пространстве» (1965), Ю. О. Тихомирова «Действие закона» (1992) та ін.
Нині бачення правового простору ґрунтується на ідеї соціального (соціокультурного) простору. Ця ідея в юридичну науку була привнесена французькими і американськими соціологами у 60–70 роках ХХ ст. Часто згадують у зв’язку з цим П. Сорокіна. Значного поширення набули також погляди П’єра Бурдьє, відображені, зокрема, у його статті 1986 р. «Влада права: основи соціології юридичного поля». В пострадянський час ідея правового простору набула відображення у популярній перекладній праці Ж.-Л. Бержеля «Загальна теорія права». Визнання правового простору, поряд з економічним і політичним, частиною соціального простору зумовило філософсько-правове осмислення його природи, сприяло відходу від його розгляду лише в аспекті єдиної системи нормативних актів і юридичної практики та формуванню нового підходу до теоретико-методо- логічної проблеми дослідження системи правового регулювання загалом.
Серед найвідоміших сучасних російських праць, у яких продемонстровано такий підхід, можна назвати монографії: І. Н. Барцица «Правовое пространство: основные признаки и закономерности развития (2000)», М.М. Козюка «Правовое пространство и правовые коммуникации (2002), В. П. Малахова та В. В. Суханова «Правовое пространство» (2004), О. О. Федорченка «Правовое пространство: общие подходы» (2012), М. О. Капустиної «Правовое пространство: формирование системной концепции правового регулирования» (2016) та ін.
Дефініції пропонуються дуже різні. Ось, наприклад, так зване інструментальне (юридично-технічне) визначення: юридичний (правовий) простір – уявний простір, що виражає матрицю, в рамках і на основі якої кожному елементу сукупності правових норм, нормативно-правових актів, правових і юридично значущих явищ, відносин і подій, субʼєктів та обʼєктів публічного управління, публічно-правових та інших правових відносин атрибутуються свої набори параметрів (специфікацій), що привʼязують їх до певного «образу місця» в цій матриці, а також визначається як формальне право, як формальна правова система взаємодіє (в рамках такої топології) з субʼєктами і обʼєктами публічного управління у конкретних обставинах, надаючи певну свободу такої взаємодії (І. В. Понкін).
В українській науці найбільшого опрацювання зазнали філософсько-правові аспекти правового простору. Доречно згадати дослідження А.С. Романова «Людина у природно-правовому просторі: інтелігібельний і сенсибельний виміри» (2016), низку праць В. М. Кравчук, Ю. М. Оборотова та ін. Інша поширена практика, коли правовий простір розглядається переважно в межах дослідження правової системи.
Продовжуючи наукову дискусію, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Т. І. Бондарук у доповіді «Правовий простір як соціокультурний феномен» наголосила на багатозначності поняття «правовий простір», що зумовлює, з одного боку, його активне циркулювання у правовому дискурсі у різних, іноді взаємовиключних контекстах, з другого – свідчить про наявність певних процесів і елементів, які потребують для свого означення наявності такого поняття (категорії). Підхід до права як до багаторівневневого соціокультурного феномену зумовлює звертання до категорії «правовий простір» саме у такому контексті. Вихідними для відповідної рефлексії, очевидно, є філософське осмислення феноменів «простір», «час», «соціум», «культура», що набуло відображення у філософському аналізі поняття «соціальний простір», що здійснювався багатьма мислителями, починаючи від Р. Декарта, Т. Гоббса і Г. Лейбніца. Найважливішими для правознавства видаються дослідження соціального простору в контексті культури, коли йдеться про простір соціокультурний. Зокрема, вирізнимо тут напрацювання П. Сорокіна та П. Бурдьє.
Так, П. Сорокін вивчення соціокультурного простору як такого, в усіх його суттєвих аспектах пропонує зосередити навколо трьох основних наукових проблем: 1) на аналізі істотних характеристик соціокультурних явищ та їхніх структурних аспектів; 2) на студіюванні головних і повторюваних форм соціальних і культурних процесів в їхніх динамічних аспектах; 3) на з’ясуванні загальних відносин і взаємозалежності між різними класами соціокультурних явищ. До основних культурних систем автор інтегралістської соціології відносив мову, науку, філософію, релігію, мистецтво, етику і право, для адекватного опису яких і є необхідною особлива категорія соціального, а відповідно і правового простору Слід погодитися з В. М. Кравчук, що існує залежність розуміння обсягу поняття «правовий простір» з точки зору конкретного розуміння права, що залежить від світоглядної позиції конкретного дослідника і є причиною різноманіття контекстів, і, загалом, діапазону використання цього терміна, а розуміння сутності права стає визначальним для концептуалізації правового простору, відображення його багатогранності й багаторівневості. Дослідниця обсяг розуміння сутності і змісту поняття «правовий простір» ставить у залежність від найпоширеніших за «ідеологічним» критерієм юридико-позитивістського (нормативістського), природно-правового і соціологічного типів праворозуміння та пропонує поєднати їх, надаючи власне визначення правового простору як цілісного комплексу правових явищ, дій і подій, взаємозв’язків і відносин, зумовленого об’єктивними закономірностями розвитку людства, усвідомленого і постійно відтворюваного людьми та їх об’єднаннями, що використовується ними для досягнення своїх цілей, реалізації правових домагань.
Поряд з тим уявлення про «правовий простір» буде надто різнитися у прихильників різних його типів, а тому доцільніше обирати відповідно до кожного з них певний набір координат дослідження правового простору на основі класичного чи некласичного методологічного інструментарію. На нашу ж думку, правовий простір є онтологічною метафорою саме некласичного праворозуміння, яке, демонструє зокрема С. Мюллер-Молл, вирізняючи три основні ознаки права – гібридність, релятивність та динамічність, які розглядаються у співвідношенні з нормативністю та комплексністю права та пропонує мислити право як простір. Водночас простір розуміється як реляційна, динамічна структура, що утворена різними елементами, і відносини між цими елементами не є стабільними і заново створюють новий простір (див.: Muller-Mall S. Legal Spaces Towards a Topological Thinking of Law, 2013).
З огляду на це можна погодитися з Є.Г.Зінковим, який зазначає, що «правовий простір» є не що інше, як взаємозв’язки і відносини, що виникають між суб’єктами та об’єктами правовідносин, правотворчості та правозастосування, які пов’язують в єдине ціле все різноманіття соціальної життєдіяльності суспільства і держави, здійснюючи просторові складові феномена «право». До цього слід додати Сорокінські «істотні характеристики права як соціокультурного явища, головні і повторювані форми право-культурних процесів та взаємозалежності між правом і іншими класами соціокультурних явищ» і на цій основі висунути поняття правового простору як ключового у дослідженні українського правознавства.
Два подальших засідання присвячувалися безпосередньо поняттю українського правознавства. Правознавство є знання речей божественних і людських, що справедливо і що несправедливо, казав Домітіус Ульпіан, нагадав професор І. Б. Усенко у доповіді «Що таке українське правознавство».
Він зазначив, що, як правило, правознавство ототожнюється з синонімічними поняттями «юриспруденція» та «юридична наука», але чи так це однозначно. В «Юридичній енциклопедії» правознавство – це галузь знань про закономірності розвитку держави і права, юридична наука – система знань про об`єктивні закономірності розвитку держави і права, їх місце і роль у суспільному житті, а юриспруденція – знання, наука знання права. Останній термін вживається у значенні як юридичної науки, так і сфери практичної юридичної діяльності. В науковому аспекті він близький до терміна «правознавство».
Як видається, в конкретному застосуванні кожний із згаданих трьох термінів має свої нюанси, хоча, можливо, і не зовсім очевидні.
Доповідач запропонував у дослідженні українського правознавства розглядати правознавство як комплексне поняття, яке відображає загальний стан набуття (науку), передавання через навчання (освіту) і використання в практичній діяльності професійних юридичних знань. В особистому (антропологічному) вимірі правознавство характеризується насамперед юридичною компетентністю (правовою грамотністю) фахівця, зокрема його професійною правовою свідомістю (насамперед правовою ідеологією). Отже, поняття «українська юридична наука» або «українська юридична наука і освіта» є значно вужчими. Своєю чергою поняття «правознавство» є вужчим за юридичну діяльність, оскільки остання складається не лише з набуття, поширення і використання юридичних знань, а й з професійної майстерності (навичок наукових досліджень, педагогічної майстерності, оперативного мистецтва тощо). Хоча юридична діяльність, пронизуючи своїм правовим впливом майже всі сфери суспільного життя і так само проваджувана уповноваженими на те суб’єктами, які володіють юридичними знаннями та юридичним мисленням, тією чи іншою мірою постулюється правознавством.
За такого підходу до предмета дослідження «Українське правознавство в антропологічному вимірі та європейському правовому просторі» з урахуванням його антропологічного аспекту також входить загальна характеристика юридичної спільноти (носіїв юридичних знань) як певної корпорації (юридичний етос). Саме етос (за М. Вебером) як узагальнена характеристика культури певної соціальної спільноти, яка виражена в системі її панівних цінностей і норм поведінки, може дати уявлення про еталони поведінки, цінності, стиль життя, врешті стиль правового мислення правознавців.
Погляд вітчизняних філософів на проблему розглянула у своїй доповіді «Українське правознавство в контексті історико-філософської концепції В. С. Горського» Т. І. Бондарук. Доповідач зазначила, що філософія і право як способи осмислення і впорядкування людського буття мають давню і тісно переплетену історію. Філософська рефлексія часто передувала правовому оформленню людських стосунків, а правові норми відповідно надавали деяким філософським сентенціям чіткої форми.
І, природно, що історико-філософська концепція визначного українського філософа Вілена Сергійовича Горського дає базові вихідні підстави, а подекуди і прямі аналогії для спроби реконструкції розвитку українського правознавства як культурного явища, як соціокультурного феномену. Її вихідним моментом стала сама пропозиція аналізувати історію філософії у контексті культури, що мало наслідком перебудову самого характеру історичного мислення, в якому культура є сферою реалізації людських цінностей (аксіологічний аспект) та утворює простір людського спілкування.
Культура, зазначає В. С. Горський, за своєю природою інтерсуб’єктивна, вона передбачає ряд суб’єктів, що вступають між собою у спілкування. Спілкування ж можливе за наявності певної спільності, взаємної причетності партнерів до якихось споріднених цінностей. Вирішальними принципами, на яких має ґрунтуватись перехід до бачення історії філософії на рівні культури, учений висував «діалогізм» і гуманізацію, що цілком стосується і права.
Загалом детермінація права культурою – право посідає визначне місце в суспільстві, бо є глибинним виразником його культури (Б. О. Кістяківський), – стає дедалі визнанішою.
Запропоноване В. С. Горським осмислення історії української філософії у контексті історії національної культури в координатах генезису (до складу історії української філософії тим самим входять ті вчення, що визрівали на терені культури України, незалежно від того, у якому краї через обставини життя довелося формулювати ці ідеї їхньому авторові) та функціонування філософської системи, теорії чи ідеї (історія української філософії вивчає й ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували у складі української культури, були сприйняті нею і справили певний вплив на її розвиток), на нашу думку, є засадничими і для історії українського правознавства.
Загалом учасники згаданих методологічних семінарів, а в обговоренні доповідей взяли участь усі співробітники відділу, погодилися, що викладені підходи до концептів «правовий простір» та «українське правознавство» цілком можуть бути покладені в основу дослідження українського правознавства в соціокультурному контексті
Т. І. БОНДАРУК,
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник
ХРОНІКА НАЙВАЖЛИВІШИХ НАУКОВИХ ЗАХОДІВ РАДИ МОЛОДИХ ВЧЕНИХ ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В. М. КОРЕЦЬКОГО НАН УКРАЇНИ У 2020 РОЦІ
У 2020 р., попри пандемію та оголошені карантинні заходи, Рада молодих вчених нашого Інституту продовжувала свою активну науково-організаційну роботу. Окрім традиційної щорічної основної конференції, ми долучилися до проведення ще низки наукових заходів, найголовніші з яких варто згадати на шпальтах цієї хроніки.
16 червня 2020 р. відбулася конференція молодих учених «Актуальні проблеми історії, філософії і права у дослідженнях молодих учених», яку спільно організували ради молодих вчених ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, Інституту історії України НАН України та Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Конференції активно сприяла і Рада молодих вчених Відділення історії, філософії та права НАН України. У заході взяло участь більше сотні учасників з великої кількості наукових установ і закладів вищої освіти. Важко переоцінити значення таких масштабних конференцій в рамках Академії. Саме вони дають змогу консолідувати розпорошені наукові спільноти гуманітаріїв, спрямувати спільні зусилля на вирішення справді актуальних проблем суспільства. Наразі готується до друку збірник конференції.
6 листопада 2020 р. було проведено науково-практичну конференцію «Археологічна спадщина – погляд згори: правові та організаційні засади охорони та дослідження археологічної спадщини». Організаторами заходу виступили Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, ДУ «Інститут економіко-правових досліджень імені В.К. Мамутова НАН України» та Інститут археології НАН України. Конференція була проведена в межах виконання спільного наукового проєкту молодих вчених названих інститутів за грантом НАН України дослідницьким лабораторіям / групам молодих вчених НАН України для проведення досліджень за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки у 2020–2021 рр. До проведення конференції також активно долучилися представники Міністерства культури та інформаційної політики України, Державного космічного агентства України, Національного центру управління та випробувань космічних засобів тощо. Вперше вдалося поєднати на одному майданчику археологів та пам’яткоохоронців, фахівців з дистанційного зондування землі, юристів у сфері археологічного права, міжнародного космічного права, гірничого та екологічного права, а також багатьох інших. За наслідками конференції видано добре ілюстрований збірник матеріалів.
Поряд з тим апофеозом нашої діяльності у відповідному році з права стала ХІ Міжнародна науково-практична конференція Ради молодих вчених Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України «Організація юридичної науки і освіти в Україні і світі: історичний досвід, сучасний стан та майбутні перспективи», яка відбулася 22 грудня 2020 р. Конференцію проведено з нагоди 85-річчя від дня народження і 55-річчя від початку наукової діяльності академіка НАН України Юрія Сергійовича Шемшученка. Це вже ХІ щорічна науково-практична конференція Ради молодих вчених нашого Інституту. Цього разу співорганізатором також офіційно виступила Міжнародна асоціація істориків права. Слід зазначити, що Асоціація вже давно сприяє в організації відповідних конференцій, проведення яких багато останніх років поспіль прийнято прив’язувати до важливих історичних дат та ювілеїв видатних правознавців.
У день конференції дистанційно вийшли на зв’язок чимала кількість науковців з Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, Інституту законодавства Верховної Ради України, Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету, Державної установи «Інститут економіко-правових досліджень імені В.К. Мамутова Національної академії наук України», Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, Національного університету «Одеська юридична академія», Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, Національної академії внутрішніх справ, Національного університету «Одеська морська академія», НДІ інтелектуальної власності Національної академії правових наук України, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Чорноморського державного університету імені Петра Могили, Університету імені Альфреда Нобеля (м. Дніпро), юридичного факультету Національного авіаційного університету, інших закладів та установ. У конференції також взяли участь окремі державні службовці, юристи-практики та громадські діячі. Загалом йдеться про 59 учасників, зокрема, академіків та членів-кореспондентів – 8; інших докторів наук та професорів – 10; кандидатів наук – 29; аспірантів та здобувачів – 12. Крім того, заочно приєдналися до конференції також двоє закордонних учасників з Польщі та Литви.
Плануючи конференцію, ми, чесно кажучи, дещо переживали, наскільки прийнятним може бути дистанційний формат для ювілейного заходу, де важливо не лише творчо попрацювати, а й досягти певної святкової урочистості. Ці побоювання виявились безпідставними. Цифрова «шахівниця» з учасників, де всі одночасно разом, але кожен у себе «in situ», зі своєї країни, міста, разом зі своїм столом та книжками, по-своєму додавала незбагненної магії та грандіозності. В ці ж дні відзначалося стародавнє свято сонцестояння, від якого щодня в нас усе більше світла, сонця та сили. Попри складні епідемічні реалії, це схиляло до віри у те, що все буде добре.
З вступним словом до учасників звернувся сам ювіляр – директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії наук України, академік (дійсний член) Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Ю. С. Шемшученко. Він наголосив на актуальних завданнях, які стоять перед юридичною наукою та правничою спільнотою України, від- значив важливість збереження кращих попередніх надбань та традицій нашої науки. Привітав ювіляра новообраний ректор Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, академік (дійсний член) Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України А.П. Гетьман.
Про Ю. С.Шемшученка як видатного організатора юридичної науки і освіти в Україні розповів у своїй доповіді заступник директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України, почесний академік Національної академії педагогічних наук України О. В. Скрипнюк.
Завідувачка відділу проблем аграрного, земельного, екологічного та космічного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік Національної академії правових наук України, заслужений юрист України Н.Р.Малишева розповіла про роль Ю. С. Шемшученка у формуванні та розвитку української національної школи екологічного права.
Завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України І. Б. Усенко присвятив свою доповідь історико-право- вій грані наукової діяльності академіка Ю. С. Шемшученка.
За підсумком останніх двох доповідей намітилася певна конкуренція між колегами, оскільки виходить, що одна частина спільноти вважає Юрія Сергійовича насамперед фундатором національної школи екологічного права, а інша, не менш поважна, сприймає його як історика права.
Завершувала пленарне засідання доповідь декана факультету політології та права Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки України Б. І. Андрусишина щодо взаємодії НПУ імені М. П. Драгоманова та Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України на ґрунті розвитку правової науки і юридичної освіти.
Після пленарного засідання до самого вечора тривала робота секцій конференції. Перша секція мала назву «Організація юридичної науки і освіти в Україні і світі: історичний досвід, сучасний стан та майбутні перспективи». В роботі секції, робота якої спрямовувалася силами керівництва Міжнародної асоціації істориків права (модератор – професор І. Б. Усенко), взяли участь переважно історики права, а також фахівці з питань організації юридичної науки та освіти.
Друга секція була присвячена проблемам екологічного та природоресурсного права (модератор – академік НАПрН України Н.Р. Малишева). Доповіді на секції стосувалися оцінки доробку академіка Ю. С. Шемшученка у відповідній царині, сучасним викликам і планам еколого-правової спільноти на майбутнє.
Третя секція була проведена переважно силами Ради молодих вчених нашого Інституту (модератор – кандидат юридичних наук, доцент А. М. Гурова) і стосувалася широкого кола питань юридичної науки. За наслідками конференції готується до друку збірник матеріалів.
Рада молодих вчених Інституту, яка вже спромоглася напрацювати в своїй діяльності певні підходи, стиль та традиції, сподівається в недалекому майбутньому реалізувати нові масштабні плани та проєкти на благо академічної юридичної науки.
З ПАНТЕОНУ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОЗНАВСТВА
29 вересня 2020 р. відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України за сприяння Міжнародної асоціації істориків права провів круглий стіл «Видатний український правознавець М. О. Максимейко: до 150-річчя від дня народження».
Круглий стіл проходив під головуванням завідувача відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, першого віцепрезидента Міжнародної асоціації істориків права професора І. Б. Усенка. У короткому вступному слові знаний історик вітчизняної юридичної науки нагадав про висвітлення життєвого і творчого шляху М. О. Максимейка в попередніх наукових дослідженнях відділу, зокрема у виданні «Академічна юридична думка», в «Юридичній енциклопедії» та «Антології української юридичної думки». Окрему увагу він звернув на новітню публікацію Т. І. Бондарук до ювілею вченого в «Часописі Київського університету права» (2020, № 2). Наукознавець висловив сподівання, що круглий стіл дасть змогу висвітлити нові грані творчості М. О. Максимейка, сприятиме уточненню наукового бачення, а подекуди й переосмисленню тих проблем, які були в центрі уваги вченого.
Свою власну доповідь І. Б. Усенко присвятив темі «Професор Микола Максимейко і Всеукраїнська академія наук». Він нагадав, що професор брав активну участь у працях академічної Комісії для виучування історії західноруського і українського права, а 1925 р. його обрали членом-кореспондентом ВУАН по кафедрі історії права. І. Б. Усенко звернув увагу на статус члена-ко- респондента Академії, який у 20-ті роки, на відміну від сьогодення, означав не якийсь проміжний на шляху до звання дійсного члена етап наукового визнання, а передусім позаштатний і віддалений характер співпраці з ВУАН як насамперед київською науковою установою. М. О. Максимейко як мешканець Харкова в засіданнях Комісії участі майже не брав, проте в «Працях» Комісії опублікована низка наукових розвідок вченого (І. Б. Усенко коротко охарактеризував основний академічний доробок вченого), в основі яких лежав історико-юридичний аналіз тексту Руської правди. Мав взяти участь вчений і в запланованому за ініціативою академіка О. О. Малиновського багатотомному курсі історії українського права, стати редактором першого тому видання, присвяченого праву князівсько-земської доби. І. Б. Усенко принагідно звернув увагу на еволюцію поглядів Комісії на українське право. Спочатку в його назві і дослідженнях розмежовувалося західноруське і українське право, а києворуське право розглядалося у генетичному зв’язку із західноруським. Згодом прийшли до усвідомлення тотожності західноруського і українського права. Водночас повної ясності щодо етнічної характеристики києворуської спадщини навіть насамкінець діяльності Комісії так і не було досягнуто. Її часом розглядали у дусі концепції України-Руси, а часом як спільне надбання українського, російського і білоруського народів.
Старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Т. І. Бондарук у доповіді «Наукова творчість М. О. Максимейка в контексті інтелектуальної ситуації другої половини ХІХ ст.» акцентувала увагу на загальноєвропейських та локальних, зокрема підросійських, складових правового дискурсу в контексті розвитку гуманітарного пізнання. Так, був проаналізований перебіг позитивістської течії як панівної та базової для інших стильових напрямів (культурна історія, неоромантизм, неокантіанство тощо). Це зробило позитивізм визнаним зразком історіописання, сприяло утвердженню правознавства як суспільної науки. На теренах Російської імперії бурхливий розвиток позитивізму наклався на романтичний період, що призвело до методологічного вибуху. Так, активно перекладалися праці провідних європейських мислителів як на шпальтах періодичних видань, так і окремими виданнями. Водночас удосконалювалося університетське викладання, створювалися наукові товариства, важливе значення мала система закордонних відряджень для обдарованих студентів. У такій сприятливій інтелектуальній ситуації вступив на наукову стезю Микола Максимейко та опанував її спочатку як талановитий студент юрфаку Київського університету св. Володимира, який вважався першим «дійсно юридичним факультетом, саму систему навчання на якому було встановлено правильно» (М. Ф. Владимирський-Буданов), згодом – як професор Харківського університету з його тривалими традиціями викладання.
Аналіз творчості професора Максимейка дає підстави характеризувати її як таку, що відображала основні тенденції гуманітарного знання. Зокрема, методологічною основою в ній виступав «другий позитивізм» у синтезі з соціологічним, порівняльно-правовим, культурно-історичним та психологічним концептами.
Академік Максимейко належить до найбільш самобутніх дослідників давньоруського права, зазначив у своїй доповіді «Руська Правда професора Максимейка: до основних контраверсій і гіпотез» науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Є. В. Ромінський, – адже він звернувся до вивчення Руської Правди вже сформованим вченим, доктором наук, спеціалістом з історії права Великого князівства Литовського. Спираючись на дослідження саме литовсько-руського права, Микола Олексійович привніс чимало нового у розв’язання складних питань давньоруських юридичних текстів. Опонуючи домінуючій ідеї єдності давньоруської культури та права, він віднаходив підстави для означення регіональної осібності культури, а рівно і права трьох окремих регіонів Русі: південно-західного (Україна та Білорусь), північно-західного (Новгород і Псков) та північно-східного (Володимирське, згодом Московське князівство). Важливість внеску Максимейка у дослідження Руської Правди визнавалося сучасниками. Зокрема, наприкінці 1930-х років його пропонували включити до осіб, що мали підготувати коментарі до видання Руської Правди, яке готувала Академія наук СРСР. На жаль, вчений помер задовго до завершення підготовки видання, що побачило світ уже 1947 р. Втім, його концепції, викладені в попередніх працях, були широко залучені, й він є одним з найцитованіших дослідників у названому виданні. На сьогодні з доробку вченого особливо слід відзначити докладно аргументовані позиції щодо створення Руської Правди руками добре освічених правників, які не лише були знавцями місцевих звичаїв, а й зналися на княжій судовій практиці та орієнтувалися у римському і церковному праві. Також дуже важливим для дослідження давньоруського права є авторський аналіз системи Руської Правди порівняно з системою Першого Литовського Статуту, що підкреслює концептуальність підходів професора Максимейка.
У своєму виступі «Представницький федералізм з релігійним контекстом: до питання про відцентрові тенденції у Великому князівстві Литовському» доцент Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка кандидат юридичних наук Ю. В. Цвєткова привернула увагу до проблеми, зумовленої необхідністю співвідношення власної дослідницької позиції науковця з офіційною політико-ідеологічною імперською доктриною. На думку доповідачки, у праці «Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 г.» М. О. Максимейко, досліджуючи державо- і правотворчий процес у цій державі, вагався між власними уподобаннями ідеї децентралізованого устрою з етнічними автономіями, яку він вважав доречною для Російської імперії його часу, та історико-правовими доказами федеративності Великого князівства Литовського, що реалізуються через органи представницької демократії.
Так, договірний процес входження племінних земель до складу Великого князівства Литовського підтверджується на переговорах представників Великого князя з представницькими органами Жемайтії та Смоленська. Переговори з Тевтонським орденом в 1404 р. в Ковно жмудські старійшини ведуть, заявляючи, що вони є повноважними представниками свого племені, та від його імені можуть прийняти рішення про вихід зі складу Великого князівства Литовського – тобто запевняють у наявності права сецесії, що є класичним правом суб’єкта федерації. Аналогічні процеси переходу вже до складу Московії Максимейко описує на землях східної Білорусі в XV ст. Відзначаються значні повноваження місцевих представницьких органів різних територій свідчать про слабку централізацію федерації ВКЛ та її сильну асиметричність; право населення через збори або представницькі органи активно впливати на формування місцевих органів, включно з вибором правителя та висуванням йому вимог по майбутньому управлінню (Київ, Смоленськ, Лівонія, Курляндія).
Сміливою є думка дослідника про прямий звʼязок між ослабленням князівської влади та активністю представницької діяльності населення, яка у випадку Великого князівства Литовського реалізувалася в активізації сеймової діяльності. По суті, науковець закладає підвалини під обґрунтування принципів субсидіарності та владного балансу, що вважаються базовими теоретико-правовими доктринами модерного федералізму.
Важливим є і те, що процеси розвитку федералізму Великого князівства Литовського М. О. Максимейко пов’язує, зокрема, із релігійною толерантністю князів як щодо сповідання різних релігій на різних землях держави, так і щодо релігійного різноманіття у членів князівської родини та наближених. Ультимативні вимоги враховувати релігійні уподобання населення місцевості постійно висуваються під час переговорів місцевих представницьких органів з князями, що наочно доводить існування тут відповідної правової традиції. Водночас М. О. Максимейко не розглядає суб’єкти федерації як етнорелігійні групи, а локальні релігії – як фактор федералізації держави.
Найцікавіше, що, проживаючи в просторі тиску російської імперської ідеологеми, М. О. Максимейко наважується висловлювати сміливі тези про використання цих традицій представницького федералізму та релігійних свобод Московським царством для своєї мети: обґрунтування територіальних претензій та підбурювання сепаратистських настроїв. Максимейко, хоча й не пише прямо, але підштовхує дослідників права побачити зворотну сторону гарантування прав і свобод населенню поруч з розвитком федералізму – відцентрові тенденції в державі, які, при їх використанні зовнішньополітичними силами, можуть стати небезпечними.
Доцент кафедри історії і теорії держави і права Чорноморського державного університету імені Петра Могили, кандидат юридичних наук, доцент С. Г. Ковальова у своїй доповіді «Питання iсторiї кримiнального права Великого князівства Литовського у науковому доробку М. О. Максимейка» наголосила, що в творчій спадщині М. О. Максимейка помітне місце належить проблемі джерел кримінальних норм Статутів 1529, 1566 і 1588 рр. та інших пам’яток литовсько-руського права. При визначенні джерел Статутів та ролі і місця норм Руської Правди у походженні кримінальних норм права Великого князівства Литовського М. О. Максимейко застосував порівняльно-історичний метод. Зокрема, дослідником було вказано на те, що давньоруське та литовсько-руське право являють собою два етапи розвитку однієї і тієї самої системи права.
Досліджуючи джерела кримінальних норм литовсько-руського права, вчений запропонував у першу чергу оцінити кількісний показник випадків запозичення, який для нього однозначно свідчив на користь впливів руського компоненту, а іноземні впливи мали порівняно невелику частку. Віддаючи належне ролі якісного показника, дослідник запропонував з’ясувати, наскільки те чи те джерело Статутів зберегло свою національну індивідуальність і якою мірою воно її втратило, увійшовши до кодексу. Нарешті, беззаперечним доказом коректності трактування литовсько-руського права як продовження давньоруського для вченого стали міркування щодо системно-структурної характеристики кодексів.
Оцінюючи аргументацію М. О. Максимейка з більш ніж сторічної відстані, можемо констатувати, що, попри певну історичну обмеженість його концепції, низка сформульованих ученим положень зберігає наукову цінність і донині. Науковець довів, що право Великого князівства Литовського було живою матерією, яка розвивалася та еволюціонувала у руслі загальноєвропейських тенденцій та закономірностей. Це право було самобутньою, оригінальною, самостійною системою, а не провінційним варіантом чужого, іноземного за походженням права. Варто віддати належне і потенційній продуктивності застосування порівняльно-історичного методу, у тому числі для дослідження права Великого князівства Литовського.
Науковий доробок М. О. Максимейка щодо джерел кримінально-правових норм литовсько-руського права є стимулом для подальших досліджень його історії.
Слід зазначити, що доповіді відображають авторське бачення важливих для розуміння наукової творчості професора Максимейка та його внеску у розвиток української історико-правової науки питань та значно розширюють поле як її подальших досліджень, так і українського правознавства загалом.
Т. І. БОНДАРУК,
Кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник
ПРАВО І НАУКА – ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ
В Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України 18 серпня 2020 р. відбувся круглий стіл «Юридична наука і сучасний державотворчий процес в Україні». У його роботі взяли участь віце президент НАН України С. І. Пирожков, академік–секретар Відділення історії, філософії та права НАН України, академік В. А. Смолій, народні депутати України, провідні академічні науковці-правознавці, вчені вищих юридичних закладів, представники громадських організацій.
Дискусію відкрив та виступив з доповіддю «Юридична наука і практика державотворення» директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, академік НАН України Ю. С. Шемшученко. Він зазначив, що при- йнятий 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акт проголошення незалежності України визначив новий політико-правовий статус України як самостійної суверенної держави. Закладені Актом принципи були покладені в основу чинної Конституції і законів України, а нинішня правова система країни розвивається на основі національного досвіду й міжнародного права. Теоретичну базу цієї системи становить юридична наука. Належна взаємодія даної науки і практики, науки і права є необхідною передумовою законності і правопорядку в державі.
На особливу увагу заслуговують і питання стратегії взаємодії юридичної науки і практики. Є потреба і в запровадженні системи державного замовлення перед юридичною наукою. Для успішного державотворчого процесу необхідне вдосконалення існуючої системи балансу гілок державної влади, а також балансу інтересів людини, суспільства та держави. На жаль чинна Конституція акцент у цьому питанні зробила не на балансі, а на поділі законодавчої, виконавчої і судової влади (ст. 6). Це стало однією з причин тривалої боротьби за владу в Україні. Вірогідно, що тут потрібні відповідні конституційні зміни. Ідеальною моделлю форми правління при цьому визнається модель, за якою немає місця ні «президентському авторитаризмові», ні «парламентській тиранії».
Науково не до кінця розв’язаною є проблема вдосконалення правової системи України. Правда, за кількістю законів, які приймаються нашим парламентом, ми не відстаємо від європейських країн. Крім того, за роки незалежності було ратифіковано понад тисячу міжнародних договорів, які стали складовою національної правової системи. Одним із найбільш ефективних засобів вдосконалення правової системи України є інститут експертизи, який виступає у формі державної і недержавної науково-правової експертизи.
Неякісні закони apriori не можуть бути корисними для суспільства. Прикро, але в нас тотально не виконуються і якісні закони. Важливим завданням організації юридичної науки є об’єднання зусиль науковців. При парламенті не зайвим було б мати науково-консультативну раду з відомих вчених-конституціоналістів. У доповіді «Юридична наука і сучасні державотворчі теорії в Україні» академіка НАПрН України, заступника директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України О. В. Скрипнюка наголошено, що сучасний ефективний державотворчий процес неможливий без наукового забезпечення, без обґрунтування державотворчих теорій та їх реалізації. Тому одне з центральних місць у юридичній науці займають дослідження, спрямовані на створення науково обґрунтованих концепцій держави і права, які пояснюють генезис цих феноменів, їх сутність, шляхи подальшого розвитку державотворчого процесу.
На динаміку формування державотворчих теорій впливають цивілізаційні зміни, трансформації в політичній та соціальній структурі суспільства, регіональні особливості суспільного розвитку. Якість цих концепцій залежить від їх наукового забезпечення. На переконання О. В. Скрипнюка, зміст сучасного етапу формування державотворчих і правотворчих концепцій України не завжди відповідає потребам трансформації Української держави до правової, демократичної, соціальної, а суспільства – до громадянського. Не всі теоретичні напрацювання в цьому аспекті витребувані практично і використовуються владою. Концепції та теорії державотворчого спрямування перевіряються часом у процесі реалізації конституційної, політичної, адміністративної реформ. Вони ґрунтуються на принципових методологічних підходах і принципах епохи постмодернізму. На цих засадах вибудовується розуміння системи права. Домінуючим концептуальним ядром у цих підходах стали проблеми прав людини як пріоритету будь-якої моделі розвитку держави і права.
Тісно пов’язаним із зазначеним напрямом є процес формування теорій, що стосується сучасного конституційного процесу. В їх основу покладені дві складові – правова держава і громадянське суспільство. В центрі знаходиться проблема ефективної взаємодії їх інститутів. У цьому контексті перед українською наукою конституційного права було й залишається завдання пошуку та обґрунтування шляхів подальшого вдосконалення конституційної моделі держави, розвитку влади та ін. Важливими напрямами розвитку державотворчих теорій є інтеграція України до глобальних європейських та світових процесів. Це актуалізує формування та обґрунтування, ідей пов’язаних із визначенням місця нашої держави в структурі глобалізованого світу, вирішення завдань щодо її інтеграції до Європейського Союзу, НАТО, адаптації національного законодавства до вимог законодавства ЄС. Державотворчі напрями і результати наукових досліджень цих проблем значно впливають на правотворчий і правозастосовний процеси в Україні, вдосконалюють та зміцнюють принципові підходи до бачення сутності й ролі держави в умовах сьогодення, а також впливають на оцінку місця значення права, формування його пріоритету в сучасному суспільному житті.
«Сучасна юридична наука як об’єкт і чинник реформаторських змін» – тема доповіді завідувачки відділу теорії держави і права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, академіка НАПрН України Н. М. Оніщенко. Вона наголосила, що слід віддати належне такому явищу соціальної дійсності, як юридична наука, що виступає, з одного боку, як об’єкт реформування (від недосконалості науки, її дієвості, конструктивізму), і від неї залежить результативність проведення реформ. З іншого боку, зрозуміло, що юридична наука – це чинник, засіб реформування суспільних відносин і відображення досягнутих результатів. А також їх унормування та відповідне закріплення.
Зрозуміло, що право не є константною незмінною категорією, воно «реагує» на потреби життя суспільства, життєдіяльності людини, здатність держави бути «соціальним арбітром». Особливо великого значення набуває в цих умовах дієвість права: відчуття захищеності кожним, гарантованості прав і законних інтересів, протистояння сваволі в процесі упорядкування суспільних відносин, безсумнівної дії механізмів щодо впровадження правового порядку в усіх сферах суспільного життя, гарантування та забезпечення системи безпеки, що пов’язана із соціальною діяльністю, особливо тією, що несе потенційну загрозу життєво важливим інтересам особи, суспільства та держави. Юридична наука пов’язана з глибинними потребами та інтересами людей щодо впорядкування життя відповідно до їх загальної волі. Вона повинна містити в собі гарантії прав та свобод особистості, гуманізм, соціальну справедливість, історичний колорит, стабільність суспільних процесів тощо.
Серед першорядних завдань сучасної юридичної науки слід виокремити ті, які більш успішно сьогодні аналізуються, вивчаються та впроваджуються Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України.
- взаємозв’язок і взаємодія демократичної, правової, соціальної держави та громадянського суспільства;
- вивчення категорії «контроль» у широкому сенс – як демократичного інституту (зокрема, як контроль за реалізацією публічної влади в суспільстві);
- сучасний стан гарантування, забезпечення та охорони прав, свобод та законних інтересів людини (констатація того, що для реалізації певного права необхідні, як правило, декілька можливостей, наприклад: економічних, освітніх, соціальних гендерних тощо.
Свою доповідь «Не карою єдиною!... (щодо наукового забезпечення антикорупційної політики)» завідувач відділу проблем кримінального прав, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, академік НАПрН України О. М. Костенко присвятив такій важливій проблемі для держави і суспільства, як подолання корупції. Він наголосив, що нинішня вітчизняна корупція – це грізний симптом тяжкої хвороби, що вразила українське суспільство. В Україні вона має особливість, яка полягає в її здатності зводити нанівець будь-які спроби звільнитися від системної соціальної кризи, яка вразила наше суспільство.
Сьогоднішня українська корупція є корупцією кризового типу, вона породжена соціальною кризою, яку сама ж і поглиблює. Корупцію кризового типу можна подолати лише тоді, коли буде усунена та соціальна причина, яка породжує саму соціальну кризу. Цією причиною є такий стан суспільства, за якого жити і працювати чесно – невигідно. І навпаки, вигідно жити і працювати лише нечесно. Як свідчить історичний досвід, за таких умов навіть смертна кара не зупиняє вчинення корупційного правопорушення.
Корупція – це феномен реальний, але протиприродний, бо є проявом порушення законів соціальної природи, з якими має узгоджуватися суспільне життя людей. Протидія «злочинам, спричиненим соціальною аномалією», у тому числі корупційним, не може бути ефективною без реформ, у результаті яких буде усунено власне цю аномалію, тобто без змін, у результаті яких жити і працювати чесно стане вигідно.
Поверхове уявлення про чинники, що породжують корупцію, зокрема, корупцію кризового типу, плутанина щодо причин та умов, які їй сприяють, може призвести до драматичних помилок у антикорупційній політиці. Результат – гіпертрофія адміністративних (репресивних) інструментів, що є притаманним «поліцейській державі» і гіпотрофія нерепресивних (соціальних). І зовсім не йдеться про усунення соціальної причини корупції, породженої соціальною кризою в державі.
На відміну від концепції «голої репресії», яка покладена в основу чинної антикорупційної політики в Україні сьогодні, ефективною є концепція «антикорупційних лещат», відповідно до якої має бути поєднання (здвоєння, як двох «губ» у лещатах): по-перше адміністративних (репресивних) засобів; по-друге реформ, спрямованих на створення в суспільстві такого стану, за якого жити і працювати чесно буде вигідним. Сьогодні при формуванні антикорупційної політики в Україні не ставиться питання про те, що для подолання корупції кризового типу («аномальної коруп- ції») потрібні такі соціальні (зокрема, економічні, політичні, правові, моральні) реформи в суспільстві, внаслідок яких жити і працювати чесно стане вигідним. Із цієї концепції випливає таке: якщо ми хочемо, щоб реагування на корупцію кри- зового типу («аномальну корупцію») було ефективним, то слід не обмежуватися вдосконаленням антикорупційного законодавства й антикорупційних органів, а здійснювати політичні, економічні, правові й моральні реформи, які забезпечать такий стан у суспільстві, за якого жити й працювати чесно буде вигідно.
Фактичним продовженням попередньої теми стала доповідь «Корупція як загроза національній безпеці та державності України» доктора юридичних наук, провідного наукового співробітника Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України О. О. Кваші. Вона наголосила, що корупція в Україні сьогодні осягнула таких масштабів, що сприймається як головна загроза незалежності та національній безпеці. Довіра населення до державних інституцій підірвана. Посадові особи всіх рівнів не здатні захищати національні інтереси. Корупція є однією з найгостріших проблем українського суспіль- ства, що становить реальну загрозу для національної безпеки та державності України, її політичного, соціального та економічного розвитку, утвердження демократії, верховенства права, прав і свобод людини та громадянина.
Науковці і практики намагаються віднайти шляхи протидії корупції, законодавцем систематично коригується законодавство у сфері протидії корупційним правопорушенням, створюються нові антикорупційні органи, проте успіхів у мінімізації корупційних проявів так і не досягнуто. Корупція була й залишається загрозою для існування багатьох суспільних інститутів. За цих умов постає питання «Чому за наявності належної нормативно-правової бази протидії корупції, яка відповідає більшості міжнародних стандартів та вимог у цій сфері, розгалуженої системи антикорупційних органів не вдається досягти успіхів у протидії їй?».
Справа в тому, що в Україні державна влада, декларуючи прагнення подолати корупцію, не здійснює реальних кроків до виявлення і покарання корупціонерів, насамперед в органах державної влади. Якщо тривалий час відсутні політична воля керівництва країни на здійснення реальної боротьби з проявами корупції у всіх сферах суспільного життя, високо ймовірним є виникнення революційної ситуації та реалізації народом права на повстання.
Ефективна протидія корупції на всіх рівнях не можлива без симбіозу таких її складових, як вплив на причини та умови корупції, створення системного антикорупційного законодавства, його ефективного застосування до всіх без винятку про- явів корупції на всіх щаблях державної влади. Однак такий симбіоз може мати позитивний результат лише за умови наявності політичної волі у керівництва держави.
У своїй доповіді «Конституційний процес в Україні в контексті надбань і завдань вітчизняних істориків права» завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, професор І. Б. Усенко зазначив, що вдосконалення положень чинної Конституції України звично розглядається як майже виключна прерогатива вітчизняних конституціоналістів і теоретиків права.
У чинній Конституції України вся історична наступність відображена лише в одній тезі – «спираючись на багатовікову історію українського державотворення» та ін. Доповідач наголосив, що історія української державності не обмежується історією державотворчих процесів лише українського етносу. Ми спадкоємці всього того, що протягом віків відбувалося на український землі.
У чинній Конституції є багато патріотичного пафосу, але мало зваженого аналізу, власне історичних уроків. Так, не лише цікаво, а й професійно корисно простежити еволюцію окремих конституційних інститутів, наприклад, статусу Президента України, який уже був не лише главою держави, а й вищою посадовою особою виконавчої влади.
Цікаво проаналізувати й зміну термінології цих актів. Наприклад, у Декларації про державний суверенітет України відомий конституційний принцип подається як «розподіл державної влади», а в Конституції України – як «поділ державної влади». Також розрізняють «недоторканність» (конституційно-правовий термін) і недоторканість (синонім фізичної незайманості). У первісному тексті Акта прого- лошення незалежності України помилково, а з часом (до підписання чи після під- писання) документ підчистили без жодних застережень. Після 28 червня 1996 р. над мовно-термінологічним редагуванням тексту Конституції, яка вже формально набрала чинності, працювала близько тижня спеціальна група з працівників апа- рату Верховної Ради України і членів та редакторів Української комісії з питань правничої термінології при Президентові України, що було недопустимим.
Червоною лінією доповіді «До питання про предмет і завдання правової політології» завідувачки відділу правових проблем політології Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, члена-кореспондента НАПрН України, І. О. Кресіної проходить думка, що в сучасних умовах дедалі виразнішого синтезу наукового знання й інтеграції різних наукових напрямів посилюється потреба в об’єднанні зусиль політологів і юристів задля комплексного осмислення тих явищ і процесів, які відбуваються в політико-правовій дійсності, приведенні методології політико-правових досліджень.
Нині має сформуватися комплексна галузь знань. Правова політологія має поєднати в своєму об’єкті політичну систему держави із постійно змінюваними уявленнями про місце і роль позаправових (таких, які не можливо ідентифікувати юридичними методами) чинників впливу на державу, внести чіткі критерії та ознаки в ті правові механізми, що містять значний елемент політологічного, регламентувати діяльність специфічних суб’єктів політико-правової системи (етнічні, релігійні групи, територіальні громади) та інститутів громадянського суспільства.
Правова політологія покликана охоплювати широке коло питань державно-правового будівництва. Водночас специфікою правової політології є те, що вона орієнтується на дослідження політологічної складової права, вивчаючи соціально-політичні умови реалізації права, вплив політичних явищ і процесів на створення й функціонування правових норм. Її цікавить право не як сукуп- ність певних норм, їх природа і характер, а насамперед як політологічна зумов- леність права всією системою суспільно-політичних чинників, механізм його дії та ефективність у регулюванні політичних відносин.
У доповіді «Реформа територіальної організації влади у сфері земельних відносин як напрям модернізації держави» провідний науковий співробітник відділу проблем аграрного, земельного, екологічного та космічного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, член-кореспондент НАПрН України П.Ф.Кулинич відзначив, що адміністративно-територіальна реформа та реформа місцевого самоврядування є важливим напрямом модернізації держави.
Реформа територіальної організації влади у сфері земельних відносин здійснюється з метою децентралізації владних повноважень та включає два напрями. Перший із них полягає у передачі більшості земель державної власності у власність територіальних громад не тільки в межах (що вже здійснено), а й за межами населених пунктів.
Другий напрям реформи територіальної влади у сфері земельних відносин передбачає проведення перерозподілу земельних повноважень органів державної влади з передачею значної частини з них територіальним громадам в особі створених ними органів самоврядування. Зазначений перерозподіл здійснюватиметься на основі принципів місцевого самоврядування, які визначені Європейською хартією місцевого самоврядування, зокрема на основі принципу повсюдності місцевого самоврядування, який поширює повноваження цих органів на землі в межах і за межами населених пунктів, та принципу субсидіарності, який проголошує, що органи місцевого самоврядування мають вирішувати всі питання місцевого життя, крім тих, які вони не можуть виконувати з об’єктивних причин і які передаються на вирішення органам державної влади. Доповідач також наголосив на ризику розвитку корупції під час здійснення реформи саме земельної корупції та необхідності її упередження через прийняття якісного законодавства, спрямованого на її недопущення.
Доктор юридичних наук, провідний науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України В.О. Антонов у своїй доповіді
«Держава та її безпека» зробив акцент на тому, що виникнення і ствердження України як демократичної, незалежної та суверенної держави пов’язане насам- перед із забезпеченням її національної безпеки. Сучасні виклики та загрози зумовили кардинальну трансформацію світового економічного і соціального порядку, що супроводжується зміною політичних конфігурацій. На тлі посилення сучасних загроз і зростання нестабільності в світі постають нові виклики міжнародній безпеці у сировинній, енергетичній, фінансовий, інформаційній, екологічній, продовольчій сферах.
Росія окупувала частину території України – Автономну Республіку Крим і місто Севастополь, розв’язала воєнну агресію на сході України та намагається зруйнувати єдність демократичного світу, ревізувати світовий порядок. Він та- кож наголосив на існуванні цілого комплексу внутрішніх загроз для національної безпеки та ролі науки у забезпечені національної безпеки.
Динаміка й масштаби змін у сучасному світі диктують необхідність напрацювання науково-правової проблематики національної безпеки. Загалом у вітчизняній науковій літературі напрацьовано певний масив проблематики, присвячений тим чи іншим аспектам національної безпеки. Але протягом тривалого часу у теорії держави і права та конституційному праві проблема національної безпеки комплексно не досліджувалася, не стала об’єктом спеціального вивчення, що ускладнює її цілісне сприйняття й вивчення як системного феномена.
Зусилля науки мають бути спрямовані на забезпечення розробки якісних Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України та інших доктрин, концепцій і програм як основ для напрацювання цільових настанов та керівних принципів воєнного будівництва системи забезпечення національної безпеки, а також визначення напрямів діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних та потенційних загроз національним інтересам України.
Своєю чергою В. І. Олещенко, кандидат географічних наук, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, у своїй доповіді «Юридична наука і державотворчий процес» спинився на темі забезпечення ефективної участі юридичної науки в державотворчому процесі в Україні. За його словами, одним із найважливіших факторів успішного вирішення усіх тих завдань державотворчого процесу є наявність у державі належних правових умов для розвитку як юридичної думки, так і науково-технічної діяльності в цілому.
Наука, особливо у сучасних умовах активного утвердження глобалізаційних тенденцій, є світовим феноменом. Однак навіть за цих обставин, наука, як фундаментальна, що і прикладна, що розвивається в кожній із держав, все одно залишається одним із найважливіших факторів сталого розвитку відповідних країн, утвердження їх конкурентоспроможності на світовому рівні, забезпечення національної безпеки та державного суверенітету, належного рівня життя людей. Держави можуть існувати лише за умови наявності в них власної потужної національної науки, яка зможе і покликана забезпечити необхідні умови для державотворчого процесу.
У системі законодавчого регулювання в цій сфері особливе місце має зайняти спеціальний Закон «Про Національну академію наук України». Потреба в такому законі, його основні положення вже багато років з урахуванням зарубіжного та вітчизняного досвіду напрацьовувалися й обґрунтовувалися в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України. При розробленні законопроек- ту ставилася мета сформувати сучасні правові основи для подальшої діяльності НАН України, врегулювавши при цьому на рівні закону лише ті питання, що стосуються завдань академії як вищої державної наукової організації та порядку їх реалізації, не обмежуючи при цьому самоврядності академії, її наукових установ. Виходячи зі статусу академії як вищої наукової організації, розробники намагалися визначити й закріпити законом механізми реалізації цього статусу, забезпечення науково обґрунтованого, сталого розвитку України. Значна увага приділяється також забезпеченню утвердження демократичних засад управління НАН України при вирішенні усіх інших питань, пов’язаних із діяльністю академії, її наукових установ, підприємств та інших структур.
Особлива увага була прикута й до питань взаємодії та співпраці НАН України з виробництвом, системою освіти, з громадськістю, забезпечення прозорості в діяльності установи, насамперед у сфері використання бюджетних коштів.
Національна академія наук України завжди була визнаним світом осередком вищого інтелекту та організованості, здатності вирішувати складні завдання. Вона і зараз має необхідні для цього можливості, у тому числі й для розроблення дієвих пропозицій щодо вдосконалення правового забезпечення наукової й науково-тех- нічної діяльності зокрема та розвитку ефективних держави і права загалом.
Круглий стіл завершився прийняттям рекомендацій для органів державної влади, управлінців, науковців та вчених-педагогів щодо посилення їх роботи на ниві державотворення і правотворення в Україні.
О. В. СКРИПНЮК,
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України
КРУГЛИЙ СТІЛ «ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦТВА В УКРАЇНІ МОДЕРНОГО ПЕРІОДУ»
У процесі науково-дослідної роботи «Українське правознавство в антропологічному вимірі та європейському правовому просторі» авторський колектив відділу історико-правових досліджень намагається не обмежуватися власними пошуками в суто історико-правовій площині, а й максимально використовувати надбання представників споріднених галузей. Тому, коли стало відомо про своєрідні «польові дослідження» адвокатури ХVІІІ ст. на теренах Слобідської України, здійснені кандидатом історичних наук С. П. Потапенко, виникла ідея провести спільне обговорення відповідних проблем під кутом зору як історичних, так і суто юридичних підходів. Як наслідок, 2 червня 2020 р. у відділі в режимі Zoom-конференції відбувся круглий стіл «Інститут представництва в Україні модерного періоду», який передбачав широке обговорення двох фіксованих виступів (юриста та історика).
Засідання відкрила старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Т. І. Бондарук з доповіддю «Представництво ХІV–ХVІ ст. як інститут: деякі теоретичні та історико-правові аспекти». Дослідниця здійснила спробу розглянути інститут представництва ХІV– ХVІ ст. в контексті двох концепцій, а саме концепції дії (представництво як вчинення правочинів та інших юридичних дій однією особою-представником у межах повноважень від імені іншої особи, яку представляють) та концепції правовідношення (правомірні юридичні дії вчиняються однією особою-представником від імені іншої особи, яку представляють; вони безпосередньо створюють, змінюють або припиняють для останньої цивільні права та обов’язки). У найзагальнішому вигляді інститут представництва є засобом упорядкування прав та обов’язків у трикутнику представник – повірений – третя особа.
Стосовно ХІV–ХVІ ст. можна говорити про представництво як судове представництво (закріплене, зокрема, в статутах Великого князівства Литовського) та як про правозахисний інститут (у магдебурзькому праві). У доповіді акцентується увага на необхідності коректного визначення статусу учасників інституту представництва. Так, у Литовському статуті фігурує довірена особа, прокуратор, уповноважений, замісник. При цьому, наприклад, замісник є уповноваженим відповідача, а прокуратор виступає як адвокат. Власне «адвокат» дослівно перекладається як «війт», «намісник» і саме у цьому значенні термін використовувався у Великому князівстві Литовському та в інших країнах Європи.
Доповідач звернула увагу на доволі ретельне регламентування представницької діяльності та його доступність – представляючи певні категорії осіб (сироти, вдови, які залишилися без спадку, всі ті, хто «...убозтвом своїм прокуратора мати і самі справи своєї за неспроможністю своєю в суді вести не могли») представник мав «задарма мовити»; а також передбачалася відповідальність за неякісне представництво та зловживання. Зроблений загальний висновок, що інститут представництва, зокрема судового, незважаючи на певні недоліки, міцно вкоренився в судовому процесі та став обовʼязковим і важливим чинником судівництва на українських землях у XIV–XVI ст. А представники, володіючи правом як інструментом залагодження конфліктів та активно застосовуючи його, забезпечували тривалість «звички до права» як основи суспільного життя, зокрема українського соціуму.
Доповідь «Адвокати в Слобідській Україні у XVIII столітті» презентувала С. П. Потапенко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу актової археографії Інституту української археографії і джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України. Дослідниця нині є стипендіаткою Фонду Герди Хенкель у Коледжі Нової Європи (Бухарест) і завдяки сучасним засобам комунікації вийшла на звʼязок безпосередньо з Румунії. Вона поділилася деякими результатами свого дослідження, джерельну базу якого формують шістдесят три судові справи за участю адвокатів хоча б з боку однієї сторони судового розгляду, а також інші документи, де містяться згадки про представництво адвокатами клієнтів у судових спорах чи цивільно-правовій діяльності (укладання торгових угод, здійснення операцій з нерухомістю, посвідчення документів). Усі опрацьовані джерела походять із фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві.
Контекстом дослідження слугують зміни, яких зазнавали місцеві органи влади і суду в Слобідській Україні впродовж другої половини XVII і до кінця XVIII ст.: від козацьких до імперських, через низку трансформацій і втручань аж до повної ліквідації козацького судочинства у 1765 р. і подальших перекроювань відповідно до політики імперського центру. При цьому процедура судового розгляду у справах за участю адвокатів лишалася більш-менш стабільною і такою, яка відповідала змагальному формату судочинства. Судовий процес започатковувала «исковая челобитная», яку подавав позивач чи його адвокат, відбувалися дебати («судебные речи»), а остаточне рішення суд виголошував «при открытых дверях», і сторони мали право на його оскарження у вищих судових інстанціях.
Доповідачка підкреслила, що найчастіше адвокатами – за тогочасною термінологією «повѣренный» чи «уполномоченный» – виступали козаки (від 1765 р. – військові обивателі) або однодворці, згодом управителі чи служителі маєтків та нижчий персонал місцевих канцелярій (писці, писарі, канцеляристи). Козаки чи однодворці висували зі своїх спільнот «общественных поверенных», які активно обстоювали поземельні інтереси громади після 1765 р. під час проведення Генерального межування в Російській імперії.
Серед клієнтів переважали українська козацька старшина і російське дворянство. Саме їхні службовці й управителі або найняті ними канцелярські працівники найчастіше захищали їхні матеріальні інтереси в судах. Траплялося заступництво родичами. Нерідко у справах як позивачі чи відповідачі фігурували шляхетні вдови, але завжди заступлені кимось із найближчого кола чи найнятим адвокатом.
У ранньомодерній Європі адвокатура була доволі строкатим заняттям, поєднуючи тих, хто надавав «юридичні й квазіюридичні послуги» (William J. Bouwsma). Еволюція професії та вимоги до неї так само різнилися у різних країнах. Виходячи з цієї позиції, найпрофесійнішими адвокатами (в сучасному розумінні) на Слобожанщині у XVIII ст. були саме канцелярські службовці, оскільки вони набували відповідних знань і досвіду під час щоденної роботи у канцеляріях, мали справу із законодавством, добре зналися на діловодстві. Водночас йшлося про талант до красномовства і письма, вміння логічно мислити і висловлюватися. Саме такі навички допомагали успішно вести процес. Загалом, адвокати застосовували практики затягування розгляду, причіпок до показів протилежн сторони, обернення на власну користь положень законодавства. Але траплялися й девіації, коли адвокат кидав справу на півдорозі чи не платив судових зборів. Бувало, судові заступники ставали жертвами насильства з боку супротивників.
У процесі подальшого обговорення цієї доповіді співробітники відділу звернули увагу на важливі саме для юристів аспекти адвокатської діяльності, зокрема, на питання, якими саме джерелами права керувалися в цей час у судах, чи були якісь нормативні вимоги для заняття адвокатською діяльністю. Інтерес учасників круглого столу викликало також питання, чи слід розглядати тодішніх адвокатів як представників певної корпорації, чи лише як процесуальну фігуру (носіїв відповідної функції). Доповідач пообіцяла у своїх подальших пошуках врахувати згадані юридичні аспекти проблеми.
Учасники круглого столу одностайно висловили задоволення міждисциплінарним діалогом, який відбувся, та запропонували зробити такі наукові форуми традиційними.
І. Б. УСЕНКО,
професор
КОМІСІЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВА ПРИ ПРЕЗИДІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ НАУК УКРАЇНИ У 2020 РОЦІ
Відповідно до Плану заходів на 2019–2023 pp. з реалізації Концепції розвитку Національної академії наук України на 2014–2023 рр. відновлено діяльність Комісії історії українського права (далі – Комісія).
Постановою Президії НАН України від 18.12.2019 р. № 334 «Про затвердження положень про окремі дорадчі консультативні органи при Президії НАН України» затверджено положення про Комісію.
Постановою Президії НАН України від 04.12.2019 р. № 303 «Про затвердження складу дорадчих консультативних органів при Президії НАН України» затверджено оновлений персональний склад Комісії (Ю. С. Шемшученко – голова комісії, О. В. Скрипнюк – перший заступник голови комісії, І. Б. Усенко та О. Н. Ярмиш – заступники голови комісії, А. Ю. Іванова – вчений секретар комісії). До оновленого складу увійшли провідні фахівці з історії права з усієї України – представники всіх регіонів та провідних наукових та науково-педагогічних закладів. Науково-організаційне забезпечення діяльності Комісії покладається на дирекцію та відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України.
Розпорядженням Президії НАН України від 30.11.2020 р. № 592 «Про діяльність наукових рад, комітетів і комісій при Президії НАН України» передбачено, що діяльність Комісії аналізує Секція суспільних і гуманітарних наук НАН України.
Фактична діяльність Комісії розпочалася трохи раніше – 10 листопада 2019 р. в рамках Осінньої сесії Міжнародної асоціації істориків права, що проходила 7–10 листопада 2019 р. в м. Глухів, відбулося її перше відкрите засідання. Інформаційну доповідь про розгортання діяльності Комісії зробив академік НАПрН України О. В. Скрипнюк.
25 лютого 2020 р. відбулося прилюдне засідання Комісії разом з Київським осередком Міжнародної асоціації істориків права з метою обговорення кон- цепції систематизації пам’яток українського права та здійснення багатотомного видання «Скарбниця пам’яток українського права», затвердженої розпорядженням Голови Верховної Ради України № 350 від 23 жовтня 2019 р. та оприлюдненої в газеті «Голос України» від 13 листопада 2019 р. Засідання про- водилось під спільним головуванням Ю. С. Шемшученка та І. Б. Усенка.
На урочистому відкритті заходу голова Комісії академік Ю. С. Шемшученко привітав учасників засідання, що приїхали з усієї України, та висловив побажання плідної праці. Голова Комісії нагадав про історичний досвід діяльності комісії по виучуванню українського та західноруського права, створеної при соціально-економічному відділі ВУАН 1919 р. та очолюваної спочатку академіком Ф. В. Тарановським, а згодом – одним із натхненників і організаторів ВУАН – ака- деміком М. П. Василенком, чиє 150-ліття нещодавно відзначила Академія.
Майже тоді ж, у 1928 р. і саме в академічних колах вперше пролунала ідея систематичного видання джерел з історії українського права. Академік М. Є. Слабченко запропонував ВУАН проект видання «Corpus juris ukrainensis» у 16-ти томах, що передбачав повне зібрання відповідних джерел. Відтоді до наукового обігу введено чимало нових джерел, виявлено невідомі тоді пам’ятки права, зрештою процес правотворення є перманентним та не зупинявся і у ХХ столітті. Отже, на початок ХХІ століття корпус джерел суттєво збільшився.
Академік Ю. С. Шемшученко зауважив, що реалізація таких масштабних проектів, як правило, обмежена фінансовим чинником, можливість зробити їх нечасто випадає. Тим відповідальніша місія лежить на видавцеві та на редко- легії, і тим більшою є необхідність зробити все на належному науково-методологічному рівні. Адже концептуальних питань існує чимало, що зумовлено як сучасним рівнем розвитку історико-правової науки, так і особливостями конкретних історичних умов формування та розвитку українського права як такого. Голова Комісії відзначив потужний науковий потенціал інституту та великий досвід підготовки якісних видань археографічного характеру із ґрунтовним науково-довідковим апаратом, що б могло стати у нагоді в разі залучення наших висококваліфікованих співробітників до здійснення цього значущого проекту.
Aналогічні питання порушив у своєму вітальному слові і Президент Міжнародної асоціації істориків права член-кореспондент Національної академії правових наук О. Н. Ярмиш. Такий проект, у силу його значущості, є дуже відповідальним, потребує всебічного попереднього обговорення і на концептуальному рівні, і щодо наповнення окремих томів (до речі, сама кількість томів може змінитися), – зазначив професор. Слід, зокрема, дійти спільної думки щодо визначення самого поняття «українське право». Якщо ми хочемо охопити понад тисячолітній період, нам так чи інакше доведеться визначатися з критеріями «українськості» стосовно різних епох (складним буде це питання щодо радянської доби). Президент МАІП висловив думку, що запропонований у публікації в «Голосі України» перелік нормативних правових актів потребує перегляду. Зокрема, не можуть бути представлені в «Скарбниці» акти відверто антиукраїнського спрямування. Для розв’язання цього питання О. Н. Ярмиш запропонував паралельно видати збірник під умовною назвою «Антиукраїнське право» та висловив готовність взятися за цю непросту справу.
Далі заслухали відповідального секретаря проекту О. В. Середу, яка прокоментувала наявні матеріали та пояснила, яким чином співвідноситься опис проекту із переліком джерел права, опублікованому в «Голосі України» та у пре- зентованому учасникам обговорення буклеті. Вона підкреслила, що первісний перелік підготовлений за два місяці роботи заінтересованими особами для від- повіді на питання редакції: «чи є нам що систематизувати?». Цей перелік скла- дений на підставі лише доступних анотованих фондів електронних архівів без урахування фондів багатьох провідних архівних установ. Проте він дав можливість редакції зрозуміти потенціал систематизації, визначити орієнтовну схему, з’ясувати необхідність включення пам’яток періоду перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського як українських пам’яток тощо. Заступник голови Комісії та перший віце-президент МАІП, завідувач відділу історико-правових досліджень інституту професор І. Б. Усенко зауважив, що сама ідея видання вже неодноразово обговорювалась і важливість його ні в кого не викликає сумнівів, а тому доцільно зупинитися лише на конкретних пропозиціях та зауваженнях до тих концептуальних положень, які викладені в тексті розпорядження Голови Верховної Ради України № 350 від 23 жовтня 2019 р. та інтерв’ю голови редакційної ради проекту Руслана Стефанчука.
По-перше, запропонована назва проекту зі словом «скарбниця» має певну позитивну конотацію, а отже передбачає включення лише «позитивних» з позиції ево- люції українського прав та держави документів. Навряд чи в такому сенсі до скарбів українського права можна віднести акти співпраці з німецьким окупаційним режи- мом (наприклад, сумної слави «Акт відновлення державності» 1941-го року).
По-друге, історично не зовсім коректно прив’язувати проект до сумнівного ювілею «1000-річчя вокняжіння Ярослава Мудрого», який вперше посів київський стіл ще 1015 року. До речі, некоректним видається і часто вживаний вираз «тисячолітня традиція українського державотворення», який походить від Декларації про державний суверенітет України, але у тексті Конституції України був уточнений на «багатовікову історію українського державотворення».
По-третє, не варто починати хронологію правової спадщини від доби Київської Русі (від IX ст.), нехтуючи пам’ятками права скіфо-античної доби, зокрема славетною Присягою громадянина Херсонесу. Загалом немає єдиного критерію періодизації і майже кожна позиція запропонованої хронології не витримує критики. «Забутими» виявилися цілі пласти нашої історії. Хронологічний поділ, запропонований для обговорення, містить забагато залишків минулих парадигм, що зрештою створює викривлене бачення загальних процесів еволюції українського права та державності. Це, зокрема, стосується розділу «Українська національна революція», в основі якого покладено застарілу традицію поділу на різні «напівлегальні утворення» (Центральна Ради, Гетьманат та Директорія), яка не враховує сучасних наукових історико-юридичних підходів, що репрезентують цей період як існування єдиної української держави з різними політичними урядами.
Доповідач навів низку прикладів на підтвердження висловлених тез. Професор окремо зауважив, що нині склад авторського колективу – це на
80 відсотків не юристи, а історики. Ми дуже шанобливо ставимось до наших колег, дехто з істориків суспільства є членами нашої комісії, це історики, так би мовити, з юридичним мисленням, але лише історичного підходу для реалізації такого проекту замало. Маємо чимало прикладів хороших археографічних видань, підготовлених істориками, які є суто археографічними, але не історико-правовими через відсутність достатньої юридичної складової, а отже, є хорошим джерелознавчим ресурсом для історика, але не для юриста.
Окрім того, політично коректно виходити з позиції, що український народ – це громадяни України всіх національностей. Тому корпус джерел українського права має включати пам’ятки права кримськотатарського народу, євреїв тощо.
Надважливим для складання корпусу є питання щодо автентичності джерел. Цілком очевидно, що наразі стоїть питання інвентаризації джерел права не в сенсі їх фізичної наявності – з цим все більш менш зрозуміло, а в сенсі їх автентичності та оригінальності. Питання фальсифікації джерел права всім відомі, особливо це стосується джерел та пам’яток середньовічного права до XV століття, що дійшли до нас в різних формах.
Учасники засідання заслухали надіслані письмові пропозиції професорів Львівського університету імені Івана Франка Б. Й. Тищика та І. Й. Бойка. Вчені наголосили на важливості концептуально дослідити і висвітлити маловідомі теми з історії українського права, окремі джерела українського права тощо та обґрунтувати, що Україна має власну багатовікову історію державотворення, а також багату скарбницю пам’яток українського права, у яких зафіксовано ідею державності та закріплено право українців мати власну державу.
Також професори вважають необхідним розробити і затвердити єдину національну доктрину становлення і розвитку українського права. На їхню думку, важливо показати, яку роль відіграло право в історії української державності, а також те, що українське право було своєрідним провідником державності. Розкрити особливу роль українського звичаєвого права, яке зберігало, підтримувало та розвивало ідеали державності. Адже, завдячуючи звичаєвому праву в періоди відсутності української держави було збережено пам’ять про власну державність. Ідея української державності існувала в думках, культурі, праві, пам’яті народу, яка передавалася від покоління до покоління. Завдяки збере- женню в українському народі ідеї державності, українська держава робила спроби відродитися у 1649, 1917–1918, 1941 роках та відродилася 1991 року.
У своєму виступі науковий співробітник інституту Є. В. Ромінський підкреслив важливість підготовки видання корпусу правових пам’яток з історії України і водночас відзначив неоднозначність підходів авторів проекту у частині включення конкретних історичних текстів до числа належних до друку пам’яток. Особливо наочно ця проблема постала у розділах проекту, які мають представити середньовічні пам’ятки. Фактично автори пішли сучасними вельми популярними підходами щодо територіального та сутнісного окреслення пам’яток, недостатньо враховуючи конкретно-історичні умови, як у частині територіальній, так і хронологічній, і археографічній. Через це потенційно унікальний комплексний академічний корпус пам’яток з історії права, так потрібний історикам та історикам права не лише України, перетворюється на довільну вибірку передруків окремих відомих історичних текстів, а сам проект з академічного видання більше на популяризаторське.
У своєму виступі О. В. Сокальська зазначила, що стосовно окремих пам’яток права у переліку важко визначити їх обсяг, зокрема для «книги-пам’ятки» – привілеї міст, акти Люблінської унії, прохання Волинської та Київської землі на Вальні сейми (так, останні присутні у конституціях кожного вального сейму). Також постає питання, чи є потреба у повторній публікації пам’яток права, які ґрун- товно досліджено та опубліковано з відповідними коментарями та пояснення- ми. Як, наприклад, Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. НАН України/ упоряд. К. А. Вислобоков ; відп. ред. та авт. передм. Ю. С. Шемшученко. Київ, 1997. 547 с. Повторна публікації тексту пам’ятки в іншому джерелі викличе певні питання з точки зору академічної доброчесності та авторського права.
Науковеце висловила думку, що створення електронного ресурсу «Скарбниця пам’яток українського права», на якому б розміщувалися окремі пам’ятки, з вільним доступом до нього є найбільш слушною ідеєю. Створення такого ресурсу матиме загальнонаціональне значення і підвищувало б престиж України на міжнародному рівні. Такий ресурс навряд чи доцільно розташовувати на платформі журналу «Право України», скоріше це має бути окремий сайт. Але і тут постає питання авторських прав на переклади та тексти, що там будуть розміщені.
Присутні заслухали думки та рекомендації інших знаних науковців. Більшість вчених привітали ідею загального видання корпусу джерел історії українського права, але висловилося щодо необхідності подальшого фахового юридичного обговорення концепції проекту, потреби широкої наукової дискусії щодо його наповнення та структури.
Цей захід став важливою подією для всієї історико-правової спільноти та викликав широкий резонанс. Стенограма засідання розміщена на сайті Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, а докладна інформація про засідання – у фахових наукових виданнях та на Інтернет-ресурсі Міжнародної асоціації істориків права (фаховій групі в соціальній мережі «Фейсбук»).
Пандемія Covid-19 та запроваджений в Україні карантин обмежили можливість проведення очних наукових форумів. Водночас адаптація до нового дистанційного формату та використання можливостей новітніх технологій, зокрема ZOOM-конференцій, відкриває додаткові можливості. Сьогодні за сприяння комісії відбуваються щомісячні наукові заходи Міжнародної асоціації істориків права. У 2021 р. Комісія передбачає оновлення складу Комісії і уточнення відповідно до нормативів української мови її назви, проведення ряду наукових форумів разом з Міжнародною асоціацією істориків права, здійснення підготовчої роботи для започаткування продовжуваних видань Комісії.
А. Ю. ІВАНОВА,
кандидат юридичних наук,
старший науковий співробітник
