Вибори директора
Інституту держави і права імені
В.М. Корецького Національної
академії наук України

Про розмір оплати за надання платних послуг Інститутом держави і права імені В.М. Корецького НАН України
(Наказ № 24 від 29.03.2023 р.)



Правила прийому на навчання
до аспірантури та докторантури Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України
в 2023 році

Акуленко В І.
Науково-публіцистичні етюди до портрета професора Володимира Денисова венциклопедичному інтер’єрі до 70-річчя Інституту держави і права імені
В.М. Корецького НАН України
(1949–2019)

Євроатлантичний вектор України: національна доповідь./ ред.кол. С.І. Пирожков,І.О.Кресіна, А.І. Кудряченко, Ю.С. Шемшученко та ін.Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України. Київ: Національна академія наук України,2019. 328 с.

Правова позиція щодо статусу Автономної Республіки Крим

Рецензія на Енциклопедію міжнародного права (Том 1)


Бібліометричний профіль інституту держави і права імені
В.М. Корецького НАН України у
Google Scholar






Проведені заходи 2021

ЕФЕКТИВНІСТЬ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ: КРИТЕРІЇ, ВИКЛИКИ, РІШЕННЯ.
V КИЇВСЬКИЙ ПОЛІЛОГ: ЯК ЗАБЕЗПЕЧИТИ ПРАВОПОРЯДОК В УКРАЇНІ?

23 грудня 2021 р. у Верховному Суді відбулася міжнародна науково-практична конференція V Київський полілог, присвячена питанням забезпечення правопорядку в Україні та проблемам ефективності кримінальної юстиції. Полілог став ювілейним, адже Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України за сприяння Координатора проектів ОБСЄ в Україні проводив такий міжнародний науковий захід уже п’ятий рік поспіль. Цього року співорганізаторами заходу були Верховний Суд та Вищий антикорупційний суд.

Модератор першої тематичної дискусії – «Забезпечення правопорядку в Україні: виклики та перспективи поточного етапу правової реформи» – Расім Бабанли запропонував учасникам заходу з’ясувати, чи існують критерії оцінки ефективності кримінальної юстиції і якщо так, то чи можна їм слідувати та відстежувати відповідну динаміку, аби сформувати об’єктивне бачення функціонування кримінальної юстиції.

З позиції співвідношення кількості обвинувальних вироків, ухвалених за період 2001, 2013 та 2020 рр., де тенденція характеризується їх зменшенням, постало питання, чи можна оцінити ефективність кримінальної юстиції за кількістю обвинувальних та виправдувальних вироків.

Олександр Костенко, завідувач відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держава і права імені Корецького НАН України, д. ю. н., підкресливши кризовий тип злочинності в Україні, який породжується кризою в суспільстві, зауважив, що проводити порівняння із злочинністю в сучасних європейських країнах не є правильним.

Аби визначити критерії оцінки ефективності кримінальної юстиції, доповідач підкреслив важливість лише принципу законності. Ідеальне законодав- ство та ідеальна взаємодія правоохоронних і судових органів, без належно розвиненої правової культури, не зможуть забезпечити реалізацію завдань, які стоять перед кримінальною юстицією. Саме низький рівень правової культури, як суб’єктів кримінальної юстиції, так і громадян, спричиняє поглиблення кризи правопорядку в Україні.

Учасники дискусії також висловилися на користь думки про важливість правової культури для забезпечення ефективності кримінальної юстиції.

Так, Голова Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Станіслав Кравченко вважає, що вона є одним із ключових показників  ефективності кримінальної юстиції, яка визначається рівнем знань і практичного досвіду. Високий рівень правової культури у громадян формує повагу до права, забезпечує дотримання принципу верховенства права та ефективну діяльність усіх державних інститутів. Проте, посилаючись на статистичні дані, Станіслав Кравченко підкреслив сумнів у високому рівні правової культури учасників кримінальних проваджень, адже прокурори та адвокати не з’являються в судові засідання, що, зрештою, має результатом порушення розумних строків розгляду справ та звернення до ЄСПЛ.

Даниїла Чорненька, Голова Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, зауважила, що ефективності кримінальної юстиції можливо було б досягти за рахунок спрощення процедури кримінального процесу шляхом внесення відповідних змін законодавцем. На її думку, такі зміни повинні насамперед стосуватися зменшення кількості деталізацій під час розгляду кримінального провадження в суді, що в підсумку зробить процес ефективнішим.

Стосовно рівня правової культури України Даниїла Чорненька висловила думку про те, що така спочатку має бути сформована в законодавчому органі та в органах виконавчої влади, оскільки саме стабільність і послідовність внесення змін до законодавства і становить правову культуру.

Під час обговорення шляхів забезпечення ефективності кримінальної юстиції Станіслав Кравченко також наголосив на важливості довіри суспільства до судів. Попри нав’язування суспільству думки про низький рівень довіри до суду, Голова ККС ВС зауважив, що для її визначення потрібно використовувати такі критерії, як кількість заяв про відвід судді, та кількість оскаржених рішень. Так, учасники кримінальних проваджень заявляють про відвід судді (слідчого судді) менш ніж у 1% проваджень, оскаржують в апеляційному порядку в середньому 15–20% рішень судів першої інстанції, а щодо касаційних проваджень ця цифра ще менша.

Національний радник з юридичних питань Координатор проектів ОБСЄ в Україні, к. ю. н. Олександр Водянніков акцентував увагу учасників дискусії на тому, що очікування ефективності кримінальної юстиції напряму зале- жить від взаємодії судових органів з громадськістю та громадською думкою. З питання довіри у населення до судової влади доповідач наголосив, що презумпцію недовіри та несправедливості, що існують у суспільстві, можливо викорінити лише відкритістю, інклюзивністю судової системи та комунікацією з населенням. У цьому аспекті ним була відзначена позитивна робота Верховного Суду, який активно використовує такий інструментарій.

Продовжуючи обговорення ефективності кримінальної юстиції та проблем для її забезпечення, Станіслав Кравченко нагадав про кадровий голод у судах та значне у зв’язку із цим навантаження на суддів, на що звернув увагу й член Вищої ради правосуддя Сергій Болотін. Доповідач також наголосив на перманентному характері судової реформи, адже до її проведення закондавець не залучає суддів, які безпосередньо здійснюють правосуддя в місце- вих, загальних судах, теоретиків і міжнародних експертів; на відсутності спільної системи розвитку судової кримінальної системи.

Підсумовуючи завершення першої теми полілогу, можна висновити, що в межах проведеної панелі було обговорено теоретичні та практичні питання та досягнуто одну з головних цілей полілогу, а саме відбулася жвава дискусія між учасниками панелі, що дає змогу не лише обговорювати проблеми, а й їх розв’язувати.

«Проблеми застосування чинного законодавства та забезпечення єдності судової практики в контексті ефективності кримінальної юстиції» – саме таку назву мала друга тематична дискусія, модератором якої виступив менеджер програм з питань правової реформи Координатора проектів ОБСЄ в Україні, к. ю. н. Віталій Гацелюк.

У межах обговорення цієї теми секретар Першої судової палати ККС ВС Наталія Антонюк зосередилася на співвідношенні ефективності кримінальної юстиції та справедливості. «Ефективність кримінальної юстиції не дорівнює кількості обвинувальних чи виправдувальних вироків. Ефективність залежить від виконання завдань, визначених матеріальним і процесуальним законодавством. Йдеться про те, щоб особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, була покарана, а особа, яка не вчиняла протиправного діяння, – у жодному разі не притягувалася до відповідальності», – зауважила спікерка і додала, що це ефективність із погляду юриста.

Якою ж буде ефективність кримінальної юстиції для пересічного громадянина? Відповідаючи на це запитання, Наталія Антонюк навела такий приклад. У резонансній справі визнається недопустимим ключовий, визначальний доказ. Навряд чи в такій ситуації суд ухвалить обвинувальний вирок. Для юриста, очевидно, це судове рішення буде законним і справедливим. Утім, навряд чи воно виглядатиме справедливим для пересічного громадянина, який не знає юридичних тонкощів.

Суддя також наголосила, що в кожному кримінальному провадженні суд має намагатися досягти балансу між інтересами держави, засудженого (підозрюваного, обвинуваченого) і потерпілої сторони. При цьому варто пам’ятати: справедливість для кожної зі сторін цього трикутника є різною. У межах дискусії Наталія Антонюк також окреслила проблеми визнання доказів недопустимими.

Своїм баченням проблеми ефективності кримінальної юстиції поділився В’ячеслав Туляков, д. ю. н., професор кафедри кримінального права, прорек- тор з міжнародних зв’язків Національного університету «Одеська юридична академія». Так, він вважає, що більш ефективним для системи кримінальної юстиції є з’ясування концепту, за яким у кримінальному кодексі можна було б залишити тільки злочини, а кримінальні проступки переадресувати до адміністративної юстиції.

Своїми міркуваннями з питання застосування заходів забезпечення кримінального провадження поділився суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду Сергій Боднар. Наголошуючи на тому, що саме кримі- нальний процесуальний закон найбільше зачіпає права та свободи людини, створення такого процесуального порядку застосування заходів забезпечення кримінального провадження, за якого буде дотримано справедливого балансу, набуває важливого значення. Серед іншого учасники заходу також поділилися міркуваннями з питань правозастосування накладення арешту на майно подружжя.

Микола Глотов, суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, висвітлив проблему застосування чинного законодавства та забезпечення єдності судової практики в контексті ефективності кримінальної юстиції. Секретар Третьої судової палати ККС ВС Герман Анісімов висловився про якість матеріального і процесуального закону, адже зосереджуючись на окремих питаннях, не слід забувати про загальну мету, якою має керуватися законодавець задля досягнення завдань кримінально-правової політики та концепції кримінальної юстиції. Суддя також зауважив, що з часу прийняття до КК України було внесено низку змін та доповнень. З огляду на те, що окремі законодавчі поправки ускладнюють правозастосування загальних норм, які раніше проблем не викликали, великого значення набуває діяльність Верховного Суду як органу, який здійснює судове тлумачення, що дає змогу просувати практику шляхом ефективного правозастосування.

Герман Анісімов вважає, що автоматична імплементація законодавцем положень міжнародного законодавства без урахування вітчизняного досвіду, а також використання досить розмитих понять і конструкцій ускладнює розв’язання окремих питань притягнення особи до кримінальної відповідальності. Суддя навів декілька прикладів, що ілюструють складність застосування матеріального закону.

У результаті учасники в межах другої тематичної дискусії обговорили наявні проблеми правозастосування й забезпечення єдності судової практики на конкретних прикладах застосування норм кримінального матеріального та процесуального права й запропонували своє бачення законодавчого вдосконалення цих норм.

Модерувала третю тематичну дискусію «Протидія корупції як елемент забезпечення правопорядку: поточні тренди» провідна наукова співробітниця відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України Оксана Кваша.

У межах обговорення Микола Мазур, суддя ККС ВС, розповів про заочне провадження – процедуру «in absentia», та охарактеризував проблеми її застосування. Такі проблеми виникають у зв’язку із фрагментарністю законодавства та його неповнотою в частині регулювання питання щодо здійснення такої процедури. Так, одне з ключових й проблемних питань полягає в тому, яким чином повідомити особу, що стосовно неї здійснюється кримінальне провадження, та про час і місце розгляду справи. Такі питання, як, з якого моменту вважати особу оголошеною в міждержавний та/або міжнарод ний розшук, чи підлягає апеляційному оскарженню ухвала слідчого судді про обрання запобіжного заходу щодо особи, яка відсутня, як вирішується питання поновлення строків на апеляційне оскарження в таких провадженнях, також є проблемними і потребують свого вирішення.

У межах панельної дискусії узяла участь і Олена Кролевецька, керівниця підрозділу детективів Національного антикорупційного бюро України. Вона розповіла про здобутки антикорупційного органу, яких вдалося досягти за останні 6 років, а також про кроки, які дали б змогу покращити роботу НАБУ. Серед них: здійснення неупередженого правосуддя та наявність сильних і неупереджених інституцій. На думку доповідачки, одними з важливих елементів, які підвищують ефективність роботи антикорупційних органів, є застосування інституту цивільної конфіскації та удосконалення законодавства, зокрема удосконалення процедури притягнення до відповідальності народних депутатів.

Продовжуючи дискусію, суддя Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду Дмитро Михайленко, зокрема, зосередився на питаннях і проблемах справедливості провадження й допустимості доказів.

Суддя зазначив про існування двох правил, які впливають на якість доказів і справедливість провадження в цілому, а саме у випадку порушення статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та порушення статті 8 Конвенції. Як приклади до своєї доповіді суддя навів такі рішення ЄСПЛ у справах, як «Берлізев проти України» (заява № 43571/12, 08.07.2021), «Лисюк проти України» (заява № 72531/13, 14.10.2021).

У світлі обставин і позиції ЄСПЛ у справі «R.В. проти Естонії», заява № 22597/16, 22.06.2021 (остаточне 22.09.2021), суддя звернувся до практики національних судів, зокрема до практики ККС ВС. За КПК України питання використання доказів, отриманих з порушенням встановленого цим Кодексом порядку при проведенні процесуальних дій, обґрунтовуються диференційованим порядком визнання доказів недопустимими. Цей порядок передбачає очевидну недопустимість, тобто коли це припиняє подальше дослідження доказу. На думку доповідача, цю концепцію можна застосовувати лише до істотного або очевидного порушення встановленого КПК України порядку, які стосуються прав людини та не можуть бути усунені при подальшому розгляді справи.

Доповідач висвітлив й питання активності прокурора на досудовому розслідуванні, оскільки, як свідчить практика Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, такі підходи є різними. Це стосується тих проваджень, де прокурор самостійно реєструє кримінальне провадження і за незначний проміжок часу проводить сам слідчі дії, ініціює розгляд слідчим суддею питання, наприклад, санкціонування проведення негласних слідчих (розшукових) дій, приймає постанову про проведення контролю за вчинення злочину.

У своїй доповіді Віктор Трепак, д. ю. н, звернув увагу на проблему функціонування антикорупційних органів, які попри всі намагання у своїй роботі не дали тих результатів, які очікувало суспільство. Так, на думку доповідача, у результаті створення абсолютно нових антикорупційних органів, таких як НАБУ, САП, НАЗК, такі ж функції залишилися і в традиційних органах. Це створило суперечливу систему протидії корупції. Доповідач наголосив й на важливості координації дій між органами антикорупційної системи задля отримання позитивного результату.

Зокрема, Віктор Трепак відзначив, що рівень складності справ, які розслідують детективи НАБУ, є дуже високим і ефективність їх розгляду напряму залежить від їх кількості. У зв’язку з цим він запропонував ввести політику пріоритетів розслідування кримінальних проваджень, що дасть змогу забезпечити максимальну результативність своєї діяльності.

Олена Кролевецька погодилася з тезою, що справді неможливо одночасно здійснювати ефективне розслідування усіх кримінальних проваджень, проте зазначила, що детективи НАБУ у своїй роботі здійснюють систему планування і спільно з прокурором визначають перспективність справ, що, на її думку, є елементом пріоритетності.

Суддя ККС ВС Сергій Фомін у межах дискусії зауважив, що ВС не завжди може за допомогою судової практики вирішити питання, які не врегульовані законом. До вирішення проблем має долучитися законодавець.

У цьому контексті доповідач висловився про необхідність регулювання питання стосовно ревізій і перевірок, адже за такої ситуації виникає питання: чи будуть ці ревізії та перевірки визнаватися допустимими в кримінальному провадженні, оскільки такі повноваження детективам надає не КПК України, а спеціальний закон. Тоді як у ст. 86 КПК України передбачено, що доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом. На думку доповідача, законодавчих змін потребує і глава 21

«Негласні слідчі (розшукові) дії» КПК України, але законодавець не поспішає узгоджувати положення цієї глави відповідно до вимог і потреб органів правопорядку.

Олександр Користін, д. ю. н., зробив зауваги щодо антикорупційних можливостей кримінальної юстиції в Україні, наявних ризиків і загроз. Особливу увагу спікер звернув на загрози, пов’язані з правопорушеннями окремих найбільш суспільно небезпечних явищ, а також, що є більш важливим, окреслив спроможності їм протистояти.

У підсумку V Київський полілог, взявши на себе роль дискусійної платформи, надав можливість його учасникам обговорити проблеми, що перешкоджають підвищенню ефективності кримінальної юстиції в Україні. Доповідачі заходу, акумулюючи теоретичні знання й розуміння права разом з практикою його застосування, запропонували можливі шляхи і способи вирішення окреслених у межах заходу проблемних питань.

Р. Ш. БАБАНЛИ,
доктор юридичних наук

В. В. КУЧЕРЯВЕНКО



СЕКЦІЯ І МІЖНАРОДНОГО НАУКОВОГО ПОЛІЛОГУ «ПАРЛАМЕНТАРИЗМ В УКРАЇНІ У СВІТЛІ
РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ: ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИКИ»

До 30-річчя проведення Всеукраїнського референдуму 1991 р.

Перша секція полілогу «Українська державність: нові методологічні підходи до дослідження, витоки, джерела та форми існування» була цілком присвячена правовим проблемам історії української державності та її дослідженням. Модерував роботу секції доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, на час проведення форуму – заступник директора з наукової роботи Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України О. В. Скрипнюк, який одразу наголосив на актуальності проблематики, посиленої ювілейними заходами, присвяченими 30-річчю незалежності України. Модератор зауважив, що цьогоріч уперше на високому державному рівні артикульовано позицію про відновлення української державності – новий методологічний підхід, що виходить із визнання тяглості української державності та спадковості форм її існування. Зауважив, що Указ Президента України від 24 серпня 2021 р. впливає на розуміння цих процесів та фактично визнає нову парадигму та нові методологічні підходи у дослідженнях історії української державності. Незважаючи на те, що за роки незалежності багато було зроблено щодо досліджень української державності та її історії, все ще існує чимало стереотипів імперського, радянського та нового імперського підходу, що сьогодні формується. Тому відповідні проблеми потребують нових досліджень, нових підходів, нового бачення. Все це актуалізує дослідження української державності та висвітлення цих питань з наукових позицій, що має не лише історичне, а й політичне і прогностичне значення для становлення нової української нації.

Першу доповідь на тему «Правова культура як чинник відродження української державності: історико-правовий аспект» виголосив О. М. Головко, доктор юридичних наук, професор, проректор з науково-педагогічної роботи Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Доповідач зауважив, що, незважаючи на відсутність чіткого визначення, чим є правова культура, очевидним є те, що поза культурою людства немає, немає людського розвитку. Доповідач ставить питання, звідки береться право як ідеаль- ний конструкт. Права, якого за влучним висловом С. С. Алєксєєва, у матері- альному світі не існує, однак яке є настільки важливим для людей, що сприймається ними як щось матеріальне. Очевидно, що з позицій позитивізму відповісти на ці питання неможливо. На історичних прикладах доповідач доводить, що саме в структурах правової культури як сформована століттями відбувається тяглість, саме там зберігається той потенціал право- і державотворення, який забезпечив відродження права і відродження держави у 1917 р. Навіть закони Російської імперії змінювались та набували змісту українського права, наповнювалися та виконували іншу змістовну сутнісну роль. Тобто правова культура є тією ідеальною структурою, що забезпечує тяглість, спадковість і незнищенність українського права.

Доповідь «Українська державність: витоки, етапи становлення та розвиток» виголосив І. Й. Бойко, доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Доповідь відбулася в режимі ZOOM-трансляції.

Доповідач наголосив на важливості історичної науки для збереження української державності та її численних функціях в Україні, яка сьогодні переживає найважче випробування у своїй новітній історії – війну за територіальну цілісність і державний суверенітет. Зокрема, на важливості історичних аргументів у протистоянні ворожій інформаційній кампанії. Це фактично інформаційна агресія, яка ведеться проти України та ґрунтується на цілеспрямовано сформо- ваних комуністичним режимом СРСР історичних стереотипах і міфах, використовує викривлене трактування історичних подій та спрямована на провокування розколу та ворожнечі в українському суспільстві.

Актуальною проблемою залишається вивчення та популяризація історії української державності з виховною метою, для духовного розвитку українського народу, формування високої патріотичної самосвідомості та подолання нав’язаних століттями комплексів меншовартості, неповноцінності та провінційності. Поглиблене вивчення історії національного державотворення, її переосмислення, на думку доповідача, може пришвидшити процеси консолідації української народу, а відтак сприятиме подальшому утвердженню держави Україна.

Завданням особливої ваги професор вважає популяризацію історії української державності на міжнародному рівні, доведення, що Україна є однією з найдавніших європейських держав, яка має власні державно-правові традиції, які формувалися упродовж багатьох століть, що творцем української державності був і є український народ.

Доповідач стоїть на позиціях премордіалізму та виходить з позицій, що становлення української нації почалося від часів завершення Великого переселення народів. А формування української нації, зародження та становлення ранньої української державності пов’язує із праслов’янами, які створили свою державу – Антське царство. У підсумку доповідач наголосив, що сучасна Українська держава є результатом розвитку національної державності, найвищою цінністю і вічною мрією всіх українців, а на нинішнє покоління українців покладене завдання побудувати міцну державу для майбутніх поколінь.

О.Н. Ярмиш, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України, президент Міжнародної асоціації істориків права, у своїй доповіді «Про планування, координацію та стимулювання наукових досліджень з історії української державності» спинився на засадничих питаннях історико-правових досліджень. Основними тезами, розкритими в доповіді, стали такі.

  1. Останнім часом стає дедалі очевиднішим, що історія перетворилася на важливу арену інформаційно-психологічної війни, яку веде РФ проти України в більш широких межах війни гібридної. Про це яскраво свідчатьь «історичні» статті та промови президента РФ. За таких умов перед вітчизняними науковцями постають відповідальні завдання з активізації досліджень з проблем історії української державності і права, поліпшенні їх планування, організації та стимулювання.
  2. При цьому дедалі більшої ваги набуває формування і подальший розвиток на основі вільних дискусій єдиних методологічних підходів до історико-правових проблем. Цьому була присвячена ціла низка щорічних міжнародних конференцій Міжнародної асоціації істориків права. Ми дійшли висновку про безперспективність спроб штучного «звуження» предмета науки історії держави і права України, некоректність виділення в історії українського народу періодів «бездержавності». Ми маємо вивчати все, що відбувалося на нашій землі, не віддавати широке коло проблем «на відкуп» історикам сусідніх країн. Навпаки, було б доцільно всебічно висвітлити проблему ролі українців у державному будівництві і правовому житті держав, до складу яких у ті чи інші історичні періоди входили українські землі.
  3. Доповідач вважає, що до цього часу недостатньо уваги приділено вивченню історії радянської державності і права в Україні, об’єктивній і всебічній їх оцінці. На наших очах наростає (передусім у Росії, але є відлуння цих процесів і серед наших громадян) висока хвиля «ностальгії» за СРСР, за «порядком і твердою рукою». Висловлено пропозицію провести в наступно- му році міжнародну науково-практичну конференцію в зв’язку з 100-річчям СРСР.
  4. Для координації зусиль істориків права у дослідженні найбільш актуальних проблем необхідно поліпшити співпрацю Комісії історії українського права при Президії НАН України, МАІП, Інституту держави і права НАН України з питань перспективного планування, організації і стимулювання НДР, публікації їх результатів.

І. Б. Усенко, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України, завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, виголосив доповідь на болючу та актуальну тему «Про значення історичного досвіду в сучасному україн- ському державотворенні і правотворенні».

Професор І. Б. Усенко розпочав з тези, що дійсно багатющий досвід вітчизняного державотворення і правотворення доволі часто штучно збідню- ється як можновладцями, так і окремими дослідниками. Так, прийнято вести відлік початку українського парламентаризму від 1917 р., хоча сусідні країни за точку відліку беруть на кілька століть старшу – діяльність сеймів Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, де були посли (делегати) і від українських земель. Доповідач також піддав нищівній критиці популярну нині фразу про «тисячолітні традиції української державності», вважаючи, що ці традиції мають витоки щонайменше у скіфо-античній добі. Професор також підкреслив, що у вітчизняній історії від того часу не було «періоду бездержавності», хоча український елемент не завжди був належним чином представлений в органах влади.

Окремо І. Б. Усенко спинився на формах можливого використання істо- ричного досвіду, підкреслюючи, що у минулому відсутні прямі відповіді на актуальні питання сьогодення, але певні паралелі, аналогії та застереження як певні підказки для наших сучасників є цілком можливими. Зокрема, саме виходячи з історичного досвіду, доцільно відродити діяльність на найвищо- му державному рівні Комісії з питань української правничої термінології. Доповідач також навів кілька прикладів «негативного» використання істо- ричного досвіду, коли нібито різні за своєю природою владні режими вико- ристовували однакові реакційні форми та методи внутрішньої політики. У цьому ж контексті професор звернув увагу на сучасний так званий парла- ментський плагіат, багаторазове переписування з проєкту в проєкт одних і тих (часто доволі сумнівних) законодавчих ініціатив.

О. А. Алфьоров, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України, відомий популяризатор української історії, виступив із повідомленням про «“Полон” української державності в імперських схемах ХІХ–ХХІ ст.». Доповідач у загальних рисах висвітлив одну з найбільших історіографічних фальсифікацій ХІХ ст. і сфокусував увагу присутніх на термінологічних якорях, залишених від імперсько-радянської історіографії, на яких вибудувано схему історії. Автор послідовно оспорює тісну пов’язаність в історіографії моменту виникнення держави із особою Володимира Великого та дово- дить, що державність на українських землях була й раніше. Так, княгиня Ольга в Константинополі визнається архонтисою, вона приймається в складі посольства як держави, в цей час наявні всі ознаки середньовічної держави. Однак у ХІХ ст. створений конструкт старшого, середнього та молодшого братів слов’ян, так званої давньоруської народності, з історіографії прибирається, це замінюється на рівні термінології. Наприклад, постать Короля Данила, яка передбачає забагато суверенітету для обстоюваною конструкту,заміняється на Данила Галицького, що навіть термінологічно передбачає суттєве зменшення обсягу повноважень.

На завершення виголошена доповідь А. Ю. Іванової, кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника, докторанта Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, «Проблеми правонаступності та інституалізації історичної пам’яті в сучасному українському законотворенні».

Доповідачка акцентувала на тому, що захід, присвячений вшануванню історичних подій 30-річної давнини, збігся із завершенням циклу вшанування 100-річчя подій української революції. Цей період А. Ю. Іванова вважає однією з біфуркаційних точок державотворчого процесу, в якій, з одного боку, вдалося реалізувати накопичений століттями державотворчий потенціал, а з другого – саме тоді закладений фундамент для відновлення незалежності України в 1991 р.

Конкретно-історичні дослідження, що їх чимало проведено від початку часів незалежності України, у сукупності із новими концептуальними та парадигмальними підходами дали аргументи на користь твердження про існування в 1917–1921 рр. не «декількох державних утворень», як вони дійшли з радянської історіографії та як їх досі вивчають у курсі історії, а єдиної Української держави з різними політичними режимами. Ілюстрацією цього є те, що в численних дипломатичних на міжнародних документах того часу як назва та самоназва Україна, Українська республіка, Українська держава вжи- ваються різними урядами паралельно і синонімічно.

Доповідачка послідовно аргументує необхідність включення історико-культурної спадщини УНР не лише в науковий, а й у загальноюридичний контекст, що дало б змогу об’єднати формально-юридичне правонаступництво щодо радянської України та культурно-історичне – щодо Української Народної Республіки.

Висловлено пропозиції, по-перше, у створенні міждисциплінарного міжінституційного науково-практичного експертного органу для всебічного вивчення цього питання та підготовки рекомендацій; та розглянути доціль- ність закріплення історичних основ державності України на рівні загальних конституційних принципів.

У цьому контексті доповідачка акцентувала, що не менш важливим є те, як саме ці питання будуть урегульовані на законодавчому рівні, феномені пам’яттєвих законів загалом, їх особливостях в Україні та обґрунтувала потребу їх прийняття в сучасних українських реаліях.

ІВАНОВА А. Ю.,
к. ю. н.



ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ
«ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНІ ВІДНОСИНИ В АСПЕКТІ РЕКОДИФІКАЦІЇ ЦИВІЛЬНОГО КОДЕКСУ
УКРАЇНИ:ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО  РЕГУЛЮВАННЯ»
(м. Київ 22 листопада 2021 р.)

22 листопада 2021 р. в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України відбулася всеукраїнська науково-практична конференція «Зобов’язальні відносини в аспекті рекодифікації Цивільного кодексу України: перспективи правового регулювання». Конференція проводилася в режимі онлайн у зв’язку з посиленням протиепідеміологічних заходів в Україні. Учасників всеукраїнської науково-практичної конференції урочисто привітав завідувач відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук А. Ю. Бабаскін, який побажав усім учасникам творчого натхнення, успіхів і досягнень на науковій ниві. У своєму вітанні він звернув увагу учасників науково-практичної конференції на таке. Положення Цивільного кодексу України (2003) (далі – ЦК України), присвячені правовому регулюванню зобов’язальних відносин, пройшли перевірку часом, практикою їх застосування (насамперед судами, у т. ч. ЄСПЛ) та об’єктивною доктринальною оцінкою. Інтереси стабільності правового регулювання суспільних відносин у сфері цивільного обороту в Україні вимагають збереження ролі ЦК України як основного кодифікованого акта в системі цивільного законодавства України та дбайливого збереження на майбутнє більшої частини його норм. Поряд з тим з дати введення в дію ЦК України минув уже значний період часу, протягом якого в країні відбулися важливі економічні, соціальні та політичні перетворення в умовах євроінтеграції, які не набули в ЦК України належного відображення, оскільки більшість змін, внесених до ЦК України за цей час, мали загалом фрагментарний і ситуативний характер. Водночас практика застосування норм ЦК України судами показала, що частина положень ЦК України, присвячених правовому регулюванню зобов’язальних відносин, потребує доповнення та деталізації, відсутність яких не може сама по собі бути заповнена судовим тлумаченням, від чого безпосередньо залежить якість правового регулювання зазначених правовідносин. Розвиток сучасної ринкової економіки, зокрема фінансових ринків, потребує від національного законодавця адекватного рівня регулювання цивільних правовідносин, що вимагає оновлення цивільного законодавства України (його рекодифікації) з урахуванням потреб адаптації норм цивільного законодавства України до норм актів законодавства Європейського співтовариства та його гармонізації з модельними правилами європейського приватного права. Цим і визначаються основні цілі та напрями оновлення цивільного законодавства України.

В основу формування таких цілей і напрямів були покладені ідеї науковців і практиків щодо системного (а не фрагментарного) оновлення ЦК України. Саме це вбачається зі змісту Концепції оновлення Цивільного кодексу України, підготовленого членами робочої групи, утвореної постановою Кабінету Міністрів України «Про утворення робочої групи щодо рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України» від 17 липня 2019 р.

№ 650, та тих завдань, що були поставлені перед членами робочої групи у п. 4 цієї постанови. В умовах триваючого процесу рекодифікації (оновлення) цивільного законодавства України зростає не тільки роль наукового середовища як розробника національної доктрини цивільного права, а й роль науково-практичних конференцій, у процесі яких відбувається обмін думками науковців і практиків щодо цілей та напрямів cучасного розвитку цивільного законодавства України.

Першим на конференції виступив завідувач відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук А. Ю. Бабаскін з доповіддю «Особливості правового регулювання договору платіжного рахунку у цивільному законодавстві України». Він зосередився на змінах до ЦК України, внесених Законом України «Про платіжні послуги» від 30 червня 2021 р. № 1591. На думку А. Ю. Бабаскіна, враховуючи місце розташування пар. 3 гл. 72 ЦК України у структурі Кодексу та норм ч. 3 ст. 1076-9 ЦК України, які передбачають субсидіарне застосування до відносин сторін у зв’язку з відкриттям, обслуговуванням і закриттям платіжного рахунку положень пар. 1 гл. 72 ЦК України, можна дійти висновку, що договір платіжного рахунку є видом договору банківського рахунку, які співвідносяться як вид та рід.

Професор кафедри цивільного права Навчально-наукового юридичного інституту ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», доктор юридичних наук А. В. Коструба зосередився у своєму виступі на аналізі приватно-правових аспектів формули тлумачення змісту договору. В своєму виступі доповідач, зокрема, зазначив, що тлумачення змісту правочину передбачає диференціацію та єдність загальних вимог до тлумачення норм права і специфіку індивідуального правового регулювання суспільних відносин, в основі якого договір. Старший науковий співробітник відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук М. В. Венецька у своїй доповіді піддала аналізу проблеми практики застосування гарантії як способу забезпечення виконання зобов’язань, у якій обґрунтувала потребу внесення уточнень до ст. 560 ЦК стосовно того, що гарантією може забезпечуватись лише грошове зобов’язання. Доповідь старшого наукового співробітника відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук І. Ф. Севрюкової була присвячена проблемам визначення принципу гласності (публічності) іпотеки у цивільному законодавстві України. Доповідач доводить, що зміст законодавчих положень стосовно деяких основних принципів іпотечних правовідносин потребує зміни та доопрацювання. У доповіді наукового співробітника відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук О. М. Молявко були розкриті актуальні проблеми укладення та виконання договорів оренди нерухомого майна. Свою доповідь старший науковий співробітник відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, ректор Київського університету права НАН України, кандидат юридичних наук Ю. Л. Бошицький присвятив викладенню результатів наукового дослідження широкого спектра питань оптимізації регламентації та вивчення правової охорони інтелектуальної власності в Україні. Заступник директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, член-кореспондент Національної академії правових наук України В. П. Нагребельний виступив з доповіддю, яка була присвячена проблематиці змісту доктринального тлумачення категорії «публічний порядок» при визнанні та виконанні в Україні рішень іноземних арбітражних судів.

Запам’яталися й інші доповіді, присвячені проблематиці науково-практичної конференції. Так, доповідь аспіранта Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України О. П. Волошиновича була присвячена проблемам зловживання правами кредитора при реалізації права на позасудове звернення стягнення на предмет іпотеки. У доповіді аспіранта Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України І. В. Плавіча був наданий глибокий аналіз генези розвитку договору позики у римському приватному праві та визначений його вплив на правове регулювання договору позики за цивільним законодавством України, а доповідь аспіранта Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Т. Г. Д’яченко була присвячена аналізу правового регулювання залучення банківського вкладу із видачею цінного паперу у цивільному законодавстві України. Учасниця науково-практичної конференції С. І. Цуркан у доповіді зосередився на прогалинах, які існують у правовому регулюванні договору про утримання від вчинення   конкурентних    дій.    Своєю    чергою    учасники    конференції І. Ю. Ніколаєв і М. П. Ходаківський торкнулись у своїх доповідях аналізу правових вимог до започаткування та провадження будівельної діяльності у формі державно-приватного партнерства та результатів дослідження інформації як об’єкта цивільних прав відповідно. А. В. Дзяткевич присвятила свої тези правовому аналізу сучасних передумов виникнення інституту банкрутства фізичної особи   в   Україні.   Доповідь   учасника   конференції О. М. Костенка була присвячена проблемам нормативно-правового регулювання процедур зовнішнього незалежного оцінювання. Завершила конференцію М. П. Дибань доповіддю «Підстави відмови в укладенні трудового договору: цивільно-правовий аспект».

Захід відбувся у атмосфері жвавої доброзичливої дискусії та продуктивного обміну досвідом науковців і практиків. За результатами всеукраїнської науково-практичної конференції видано збірник наукових праць.

А. Ю. БАБАСКІН,
доктор юридичних наук



ВІДЗНАЧАЄМО ВІХОВІ ДАТИ В ПРАВОВОМУ РЕГУЛЮВАННІ ЕКОЛОГІЧНИХ
ТА ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

2021 р. був дуже «врожайним» для України на ювілейні та пам’ятні дати. На загальнодержавному рівні 24 серпня ми відзначили 30-річчя з часу прийняття Акта проголошення незалежності нашої держави, а 28 червня – 25-річчя Конституції України. Плідним видався цей рік і для подій екологічного та природоресурсного спрямування, причому як у міжнародному, так і в національному масштабах, як у перспективному, так і в ретроспективному планах. Згадаємо, що Організацією Об’єднаних Націй оголошено 2021–2030 роки Десятиліттям з відновлення екосистем, а також Десятиліттям науки про океан в інтересах сталого розвитку. Продовжується розпочате ООН у 2018 р. Міжнародне десятиліття дій «Вода для сталого розвитку», а також розпочате у 2016 р. Десятиріччя дій «Харчування для сталого розвитку». Всі ці події безпосередньо пов’язані з проблематикою відділу проблем аграрного, земельного, екологічного та космічного права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Для правової науки України в цілому, а особливо для її екологічного та природоресурсного напрямів 2021 рік ознаменувався також відзначенням двох знаменних дат: 30-річчя Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» та 20-річчя Земельного кодексу України. Саме в контексті звернення до цих документів, з якими значною мірою пов’язані витоки розвитку відповідних наукових досліджень і подальший еколого-правовий та земельно-правовий законотворчий процес в Україні, і було присвячено Всеукраїнську науково-практичну конференцію «Ефективність регулювання екологічних, природоресурсних та космічних відносин для сталого розвитку: право, інституції, сучасні інформаційні технології», організовану Інститутом держави і права імені В. М. Корецького 12 листопада 2021 р. Зважаючи на режим пандемічних обмежень, конференцію було проведено в дистанційному режи- мі, що не завадило ні заявленій значній кількості учасників, ні спрямованості й характеру обговорення проблем, що були порушені на конференції. В обговоренні сучасних проблем у сфері екологічного та земельного права в контексті двох знаменних історичних дат узяли участь понад 60 науковців і практиків; з них 21 доктор юридичних наук і 25 кандидатів юридичних, економічних, географічних наук. Робота була організована в пленарному і секційному режимах. З вітальними словами до учасників зібрання звернулися директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького академік НАН України Ю. С. Шемшученко, а також перший заступник голови Держземкадастру України доктор юридичних наук, професор А. М. Мірошниченко.

На пленарному засіданні було заслухано шість доповідей, в яких висвітлені історичні передумови ухвалення Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» (25 червня 1991 р.) та Земельного кодексу України (25 жовтня 2001 р.), їх роль у формуванні сучасної системи вітчизняного законодавства, досвід та проблеми реалізації положень цих актів, наукові засади подальшого розвитку, прискорення проведення систематизації екологічного, земельного та іншого природоресурсного законодавства в контексті реалізації принципів сталого розвитку, політики України щодо євроінтеграції, а також нові можливості, пов’язані з впровадженням сучасних інформаційних технологій у систему законодавства та відповідної діяльності.

Важливо зазначити, що 20–30 років – це зазвичай незначний проміжок часу для оцінки законодавства. Водночас саме 30 років тому екологічне законодавство України як незалежної держави лише зробило перший крок; однак шлях, пройдений за ці роки, є вражаючим: від концептуального опрацювання схеми та структури нової галузі законодавства нашої держави аж до створення її розгалуженої системи. І дуже важливо, що конференція об’єднала як тих, хто брав безпосередню участь у розробленні проєктів відповідних законодавчих актів, так і тих, хто успішно продовжує цю роботу, а також тих, хто лише починає свій творчий шлях у науці екологічного та земельного права, чи в практиці реалізації еколого-правових чи земельно-правових норм.

Особливу зацікавленість присутніх викликали пленарні доповіді тих учасників, які брали безпосередню участь у розробленні проєктів обох законодавчих актів: д. ю. н. Н. Р. Малишевої, д. ю. н. П. Ф. Кулинича, д. ю. н. В. І. Андрейцева, к. геогр. н. В. І. Олещенка, к. екон. н. С. Г. Шидловського. Загалом атмосфера проведення заходу була дуже теплою, дружньою і водночас професійною і зацікавленою. Спогади про події, що передували прийняттю Закону та Кодексу, поєднувались з аналізом та оцінкою ролі цих актів у подальшому правотворчому і правореалізаційному процесі в Україні. Не оминали увагою доповідачі й проблемні місця, недоопрацювання відповідних законодавчих актів; давали оцінку тих змін, які вносились у них впродовж років і не завжди мали позитивний вплив на розвиток екологічних та земельних суспільних відносин. Характеризуючи значення Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» та Земельного кодексу, всі були одностайними в тому, що дієвість цих законодавчих актів підтверджена часом. Підкреслювалось, зокрема, що розроблення Закону 1991 р., який став першим актом екологічного спрямування на теренах пострадянських держав, можна розглядати як позитивний приклад симбіозу політичної волі, наукових напрацювань попередніх періодів, професійних зусиль теоретиків і практиків охорони довкілля, долучення всіх верств суспільства до обговорення законопроєкту. ЗК України розглядався під кутом зору його відповідності своєму головному призначенню – стати Кодексом земельної реформи. Було також окреслено шлях, пройдений у регулюванні земельних відносин після прийняття цього Кодексу до Земельного кодексу цифрової ери.

Не менш плідною була робота двох секцій: секції екологічного права і секції земельного права.

Секцію «Екологічне право» модерувала д. ю. н., проф., акад. НАПрН України Н. Р. Малишева. Було заслухано 24 доповіді та повідомлення з різних аспектів розвитку екологічного права. Об’єднавчою ідеєю тут слугувала оцінка ролі та значення відповідного Закону для подальшого розвитку і вдосконалення різних напрямів екологічного законодавства в Україні. Критичному аналізу піддавалися деякі аспекти ефективності еколого-правового регулювання на сучасному етапі (доповідь д. ю. н., проф. Н. Р. Кобецької). Д. ю. н., проф., член-кореспондент НАПрН України М. В. Краснова охарактеризувала роль Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища у формуванні сучасної екологічної держави. А к. ю. н., доц. О. М. Ковтун у своєму повідомленні зупинилась на проблемах взаємодії земельної та довкіллєвої реформ в Україні. Інтерес викликало й повідомлення к. ю. н., доц. Е. С. Позняк, яка сфокусувала увагу на історичному значенні аналізованого Закону для розвитку еколого-правової культури в Україні. Можливості сучасного екологічного права для врегулювання еколого-правових конфліктів з’ясовувала у своїй доповіді к. ю. н., доц. З. В. Яремак. Зважаючи на перспективну спрямованість конференції, кілька виступів на конференції було присвячено засадам цифровізації в еколого-правовому регулюванні (д. ю. н.,   проф.,   член-кореспондент   НАПрН   України О. М. Вінник, к. ю. н., доц. Н. Д. Красіліч та ін.). Важливо, що в обговореннях ставились питання не лише правотворчості, а й правозастосування в екологічній сфері, причому як у доктринальному (к. ю. н. М. П. Ліхтер), так і в прикладному планах. Зокрема, про перший прецедент групового екопозову в Україні (class action) у контексті гарантованих Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» екологічних прав розповів адвокат к. ю. н. П. В. Куфтирєв. Чимало виступів учасників конференції зачіпали різні напрями розвитку екологічних правовідносин у сферах: зміни клімату (к. ю. н. С. В. Кузнєцова), екологічної безпеки вугільних регіонів (д. ю. н., проф. Р. С. Кірін), використання природних ресурсів з оздоровчою та рекреаційною метою (д. ю.   н.,   проф.   А.   К.   Соколова,   к.   ю.   н. М. К. Черкашина) та ін.

На секції «Земельне право», роботу якої модерував д. ю. н., проф., член-кореспондент НАПрН України П. Ф. Кулинич, були заслухані 18 наукових доповідей і повідомлень, присвячених різним аспектам розвитку земельного законодавства України у період після прийняття у 2001 р. Земельного кодексу України. Зокрема, з доповідями на засіданні секції виступили провідні вчені у галузі земельного права члени-кореспонденти НАПрН України М. В. Шульга, В. М. Єрмоленко, суддя Верховного Суду В. Ю. Уркевич, а також доктори   юридичних   наук   М.   А.   Дейнега,   Т.   О.   Коваленко, І. О. Костяшкін, В. Д. Сидор, Т. О. Третяк. Цікавими і змістовними були доповіді й інших науковців. З великим інтересом на засіданні секції були заслухані також виступи ряду провідних юристів-практиків у галузі земельного права, зокрема, керівника Юридичної фірми «Тотум», к. ю. н. Б. А. Яськіва та голови Комітету земельного права Асоціації правників України адвоката В. А. Кобилянського. Кваліфікованими були і виступи молодих вчених та аспірантів. Загалом учасники секції «Земельне право» представляли практично всі провідні наукові школи земельного права України.

Ключовими науковими проблемами, що обговорювалися на засіданні секції, були значення і роль Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. як основного, систематизуючого законодавчого акта для розвитку земельного законодавства України протягом останніх 20 років. Крім пленарної доповіді П. Ф. Кулинича «Розвиток земельного законодавства України у ХХІ столітті: від кодексу земельної реформи до земельного кодексу цифрової ери» на пленарному засіданні конференції, ця проблема була основною у доповідях Т. О. Коваленко («Вплив Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року на ефективність правового регулювання земельних відносин»), М. В. Шульги («Щодо ефективності норм Земельного кодексу України»), Б. А. Яськіва («Законодавчі новели Земельного кодексу України як рушій змін»). У зазначених доповідях акцентувалося на тому, що основне завдання Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. полягало у законодавчому забезпеченні проведення земельної реформи як необхідного етапу переходу від адміністративної до ринкової економіки. Прийняття Верховною Радою України у 2020–2021 рр. низки законодавчих актів, спрямованих на проведення децентралізації правового регулювання земельних відносин, передачу значної частини земель державної власності у власність територіальних громад, а також на скасування земельного мораторію і запровадження ринкового обігу сільськогосподарських земель тощо, дало підстави констатувати, що земельна реформа в Україні підходить до завершення. Обговорювалося й питання доцільності проведення у недалекому майбутньому нової кодифікації земельного законодавства України.

Слід зазначити, що в більшості доповідей і виступів на секціях ставилися й інші актуальні проблеми розвитку екологічного та земельного законодавства України, які тісно пов’язані з реалізацією норм Закону України

«Про охорону навколишнього природного середовища» та Земельного кодексу України, аргументувалися нові наукові підходи до їх вирішення як на доктринальному рівні, так і у плані вдосконалення правозастосовної практики.

Загалом зазначимо, що проведення Всеукраїнської конференції стало важливою віхою у розвитку наукової думки з питань правового регулювання екологічних та земельних відносин на сучасному етапі розвитку українського суспільства. За результатами її роботи було видано збірник її матеріалів.

Н. Р. МАЛИШЕВА,
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України

П. Ф. КУЛИНИЧ,
доктор юридичних наук, професор,
член-кореспондент НАПрН України



НАУКОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ І ПРАВОТВОРЕННЯ:
ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ І ПЕРСПЕКТИВИ

З нагоди Дня незалежності України в Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України 19 серпня 2021 р. відбулася міжнародна науково-практична конференція, присвячена історії, сучасності та перспективам українського державотворення і правотворення у контексті наукового осмислення тридцятилітнього досвіду становлення та розвитку України як суверенної і незалежної держави.

У роботі конференції взяли участь провідні представники української науки, молоді учені, аспіранти, виступи яких були присвячені актуальним проблемам вітчизняної державності. Учасники конференції відмітили чимало здобутків українського народу на тернистому шляху до своєї незалежності.

«Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 р. – виняткова історична подія українського державотворення кінця ХХ ст. Прийняттю цього документа передували тисячолітня традиція державотворення в Україні та тривалий, інколи трагічний, шлях Українського народу до самостійності», – зазначив у вітальному слові віцепрезидент НАН України, академік НАН України С. І. Пирожков. Учений відмітив досягнення України та водночас окреслив нагальні потреби сьогодення з метою подальшого розвитку української державності.

Проблематика забезпечення державного суверенітету України в умовах сучасних викликів «прозвучала» у вступному слові директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького HAH України, академіка НАН України Ю. С. Шемшученка. Лаконічно та водночас науково точно були охарактеризовані історичні етапи становлення національного суверенітету та акцентовано увагу на актуальних проблемах належної реалізації та забезпечення державного суверенітету сучасної України. «Україна має стати сильною правовою державою», – наголосив Ю. С. Шемшученко.

Доповідь народного депутата України,   академіка   НАН   України О. Л. Копиленка була присвячена незабутнім подіям розробки та прийняття Конституції України 1996 р. Входячи до групи вчених, яким було доручено написати першу концепцію проєкту майбутньої Конституції України, учений у контексті спогадів характеризує найбільш цікаві моменти «конституційної ночі».

Україна має багату історію державотворення, яку можна охарактеризувати як історію прагнення українського народу до своєї незалежності. «Весь історичний розвиток нашого суспільства та українського народу є переконливим свідченням закономірності проголошення незалежності держави», – зазначив у своєму виступі д. ю. н., професор, академік НАПрН України О. В. Скрипнюк. Цю ключову тезу науковець доводить через глибокий конституційно-правовий аналіз основних етапів процесу суверенізації України, починаючи з часів Української революції 1917–1921 рр. до прийняття Акта проголошення незалежності України у 1991 р.

Історичним і сучасним аспектам конституційного процесу в Україні була присвячена доповідь д. ю. н., професора, члена-кореспондента НАН України Н. М. Пархоменко. У контексті вітчизняного конституціоналізму надана науково-практична характеристика основних змін до Конституції України та зроблено висновок про необхідність підвищення рівня ефективності механізму конституційно-правового регулювання суспільних відносин та створення для цього «науково обґрунтованої концепції конституційного процесу».

Актуальним напрямом розбудови України як демократичної, правової держави є утвердження і забезпечення прав людини. Як слушно відзначила д. ю. н., професор, академік НАПрН України Н. М. Оніщенко, «ідея прав людини сформована як певний правовий ідеал», а способами його забезпечення є загальні принципи права, одним із яких є принцип рівності та, зокрема, гендерної рівності. У доповіді було аргументовано необхідність та важливість для розвитку правової форми впровадження гендерної рівності, удосконалення засобів та механізмів активізації ґендерних відносин та адекват- не їх використання в юридичній сфері.

Доктрині суверенної рівності держав як основоположному принципу міжнародного права та реаліям України було присвячено виступ д. ю. н., професора, члена-кореспондента НАПрН України В. Н. Денисова. Критично аналізуючи основні положення концепції «світової держави», зроблено висновок, що «сьогодні світ стрімко міняється, зумовлюючи необхідність переосмислення місця і ролі кожної держави в міжнародному співтоваристві. Безумовно, це стосується й України».

Важливим напрямом подальшого розвитку вітчизняної правової системи є реформування адміністративного права. Найбільш актуальні проблеми адміністративної реформи та сучасні виклики, що стоять перед адміністративним правом, розкривалися у промові д. ю. н., професора, члена-кореспондента НАПрН України О. Ф. Андрійко. Зокрема, учена виклала концептуальне бачення удосконалення сучасного етапу адміністративно-правового регулювання в Україні.

Окремим питанням розвитку правової доктрини щодо визначення предмета адміністративного права була присвячена ґрунтована доповідь д. ю. н., професора О. П. Рябченко. Особлива увага приділялася розгляду таких дискусійних проблем, як включення до предмета адміністративного права адміністративної юстиції, визначення структури системи адміністративного права із виділенням матеріальної та процесуальної його складових та ін.

Загрозою суверенності України є російська агресія, що актуалізує потребу в дослідженні аспектів міжнародно-правової кваліфікації дій РФ і статусу тимчасово відторгнутих територій. Саме ці питання були відображені у виступах за темою «Окупація як форма незаконного здійснення контролю щодо території згідно з міжнародним правом» д. політ. н., професора, члена-кореспондента НАПрН України І. О. Кресіної та д. ю. н. О. В. Кресіна.

Не тільки науково-теоретичне, а й важливе практичне значення, зокрема для удосконалення законотворчої діяльності парламенту України, мала доповідь к. ю. н., професора І. Б. Усенка «Деякі негативні тенденції сучасного українського законотворення».

Протидію організованим формам злочинності як пріоритетний напрям правової політики України в концептуально-науковому аспекті визначила у своєму виступі д. ю. н., професор О. О. Кваша, яка, зокрема, довела, що «в умовах поширення в Україні організованих форм тероризму, сепаратизму та колабораціонізму першочерговим кроком державної політики у сфері протидії злочинності має стати прийняття нового рамкового закону, спрямованого на зниження рівня організованої злочинності».

Одним з проблемних аспектів конституційного розвитку України є те, що він супроводжується періодичною появою конституційних конфліктів. Звідси дослідження, пов’язані з проблематикою конфронтаційності відносин у системі конституціоналізму, є актуальними та затребуваними часом. Саме цим проблемам була присвячена доповідь д. ю. н., професора А. Р. Крусян.

Учасники конференції акцентували увагу на необхідності подальшої модернізації України з метою її сталого розвитку як демократичної, правової держави, повноправного члена світового співтовариства.

Заслухавши та обговоривши доповіді і виступи з широкої проблематики становлення та розвитку вітчизняної державності, учасники конференції відзначають, що Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 р. – виняткова історична подія українського державотворення у ХХ ст. Прийняттю цього документа передували тисячолітня традиція державотворення в Україні та тривалий шлях українського народу до самостійності. За тридцятилітній період розвитку України найбільшими здобутками є: 24 серпня 1991 р. Україна зробила цивілізаційний вибір свого подальшого розвитку як суверенної демократичної держави; 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція – Основний Закон України, яка закріпила правові основи незалежності і конституційного ладу України, визначила суверенність, повновладдя українського народу, що кореспондують принципам європейського конституціоналізму; через процеси конституційно-правового реформування та модернізації відбулося становлення правової системи на основі Конституції України та визначилися основні тенденції її подальшого розвитку; закладені основи теорії та практики сучасного українського конституціоналізму; людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані в Україні найвищою соціальною цінністю, що зумовлює подальший розвиток української держави та суспільства; створено систему державної влади на основі принципу її поділу на законодавчу, виконавчу та судову; відбулася демократизація організації публічного управління на основі принципу пріо- ритету прав людини у взаємовідносинах «людина – держава – суспільство»; закладено основи місцевого самоврядування як публічно-самоврядної влади; Україна стала невід’ємною складовою європейського і світового співтовариства та підтвердила свою здатність до корінних змін реформаційного характеру відповідно до передових світових практик державотворення та правотворення з урахуванням та збереженням власних національних надбань.

Водночас учасники конференції акцентували увагу на необхідності подальшої модернізації України з метою забезпечення її сталого розвитку як демократичної, правової, соціальної держави, повноправного члена світового співтовариства, здійснення правових заходів зі зміцнення демократії та верховенства права.

У зв’язку з цим учасники конференції вважають за доцільне:

  • продовжити вітчизняні політико-правові перетворення у напрямі гуманізації та підвищення ефективності управління та публічної влади;
  • продовжити курс на оновлення Конституції України на наукових, обґрунтованих засадах;
  • активізувати реформування публічної влади на основі її децентралізації; вжити заходів для здійснення адміністративно-територіальної реформи з метою удосконалення територіальної організації публічної влади та ефективності її реалізації, а також оптимізації системи місцевих громад;
  • забезпечити законодавче врегулювання інституту місцевого референдуму та інших форм демократії у контексті здійснення децентралізації влади та розширення повноважень територіальних громад;
  • продовжити реформування системи органів судової влади;
  • вжити заходів для забезпечення та захисту державного суверенітету України в умовах сучасних соціально-економічних, політико-правових та міжнародних реалій; удосконалити конституційно-правові основи національної безпеки та оборони України;
  • продовжити розвиток вітчизняної правової системи, удосконалити механізми забезпечення і захисту прав та свобод людини;
  • посилити гарантування та охорону конституційного ладу України через удосконалення системи конституційного контролю;
  • удосконалити конституційно-правові засади функціонування громадянського суспільства в Україні;
  • активізувати розвиток інформаційного суспільства в Україні з акцентом на європейських гуманітарних цінностях;
  • з метою забезпечення наукового і теоретичного, методологічного та концептуального рівня подальшого розвитку Української держави та громадянського суспільства посилити увагу вчених Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, інших наукових юридичних установ та вищих навчальних закладів на дослідженнях актуальних проблем державотворення і правотворення в сучасній Україні; розширенні просвітницької роботи і, зокрема, висвітленні історичної ваги проголошення незалежної Української держави.

А. Р. КРУСЯН,
доктор юридичних наук, професор


XІІ Міжнародна науково-практична конференція
«ТЛУМАЧЕННЯ ПРАВА: ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ»

29 червня 2021 р. в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України відбулася щорічна міжнародна науково-практична конференція «Тлумачення права: від теорії до практики». Конференція була присвячена 25-річчю Конституції України.

У конференції взяли участь провідні вчені-юристи України, представники академічної науки, державних органів, відомих вишів. Активними її учасниками була наукова молодь, докторанти, аспіранти, а також студенти провідних закладів вищої освіти України. Учасники конференції обговорили фундаментальні проблеми, пов’язані з питаннями тлумачення права, було наведено доктринальні підходи та окреслено напрями щодо тлумачення права у теоретичних і практичних аспектах. Певна увага присвячена класифікації та правовій визначеності зазначених явищ, що представлені у вітчизняній теорії та зарубіжній правовій думці. Окремий вектор присвячено ролі та значенню доктринальних аспектів у забезпеченні ефективності правореалізаційних процедур.

З вступним словом на конференції виступив академік НАН України Юрій Сергійович Шемшученко, який протягом багатьох років керував Інститутом держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. У своєму виступі Юрій Сергійович окремо підкреслив головну мету тлумачення як встановлення істинного значення правових приписів, визначення специфіки прав та обов’язків суб’єктів права, правильне застосування норми права уповноваженими суб’єктами, зміцнення правопорядку та поширення правильних уявлень про зміст і спрямованість норм права та їх призначення в суспільстві. Він підкреслив, що необхідність тлумачення у праві зумовлюється сутністю правореалізації, що потребує інтерпретації права. Тлумачення права лежить у площині пізнання права і пов’язане з двома ключовими аксіологічними векторами: осягнення істинного та об’єктивного сенсу правових приписів; творчим характером цього процесу, який пов’язаний зі сталістю та динамізмом правових приписів та їх відповідністю сучасним викликам суспільства.

Проблемі концепту «державний суверенітет» щодо найновітніших досягнень юридичного знання було присвячено виступи директора Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України Олександра Васильовича Скрипнюка та д. ю. н. Анжеліки Романівни Крусян. У результаті проведеного аналізу автори констатували, що концепт «державний суверенітет» має глибокі історичні та теоретичні витоки, починаючи з середніх віків, через розвиток як вчення в політико-правовій думці ХVІ–ХХ ст. У процесі розвитку він зазнавав сутнісних змін через демократизацію і гуманізацію соціуму, розвиток світового і вітчизняного конституціоналізму та сучасні процеси політичної глобалізації. Концепт розвивається у взаємозв’язку і залежності з народним та національним суверенітетами. Зазначається, що суверенною є та держава, що володіє як зовнішнім, так і внутрішнім суверенітетом. Підкреслено, що в умовах реальної побудови демократичної, правової, соціальної держави суверенітет набуває нових характеристик: ефективність державної влади, реальність конституційного ладу, стабільність і сталий розвиток усіх сфер життєдіяльності держави та суспільства. Стосовно України одним із важливих напрямів забезпечення державного суверенітету є утвердження та стабілізація парламентсько-президентської форми правління з посиленням «парламентських елементів».

Варто виділити виступи на конференції таких провідних вчених України, як Н. М. Оніщенко, В. В Костицький, Н. М. Пархоменко, І. Д. Шутак, О. В Батанов, С. В. Бобровник, Б. В Малишев, Ж. О. Дзейко, Т. О. Дідич, М. І. Мірошниченко, Л. О. Макаренко, Р. П. Луцький, В. А. Січевлюк, А. Є. Шевченко та ін. Були обговорені доктринальні підходи та виміри правової науки, теоретичні засади, практичне значення тлумачення права.

Наталія Миколаївна Оніщенко висвітлила проблемні питання тлума- чення доктринальних помилок та засобів боротьби з ними. Проаналізовано, зокрема, види юридичних помилок, суб’єктивні та об’єктивні фактори їх виникнення. Зазначено, що усунення доктринальних юридичних помилок необхідно здійснювати в рамках розроблення відповідних магістральних, концептуальних напрямів розвитку сучасної науки. Це спільна справа усієї наукової спільноти, громадянського суспільства, держави, кожного, кому не байдужа роль сучасної юридичної науки в контексті її європейського форму- вання і розвитку. Зокрема, необхідні удосконалення професійної підготовки наукових кадрів, боротьба з академічним плагіатом та академічною недоброчесністю, потрібен двоступеневий кандидатський іспит за спеціальністю: теоретичний іспит; практичне оприлюднення наукової проблематики шляхом читання публічних лекцій, надання безоплатної правової допомоги, необхідно підвищення ролі і значення наукових фахових журналів, якості статей, гуманітарного «освоєння» науковометричних баз даних «SCOPUS» та «Web of Science».

Василь Васильович Костицький дослідив тлумачення норм права як форму реалізації права. Він надав визначення поняттю тлумачення норми права як інтелектуальної, вольової та суб’єктивної діяльності людини та роз’яснення змісту та мети, закладених у нормі права у системній єдності з іншими нормами права. У контексті дослідження проблем сучасного праворозуміння розглядалися поняття, напрями, принципи тлумачення права.

Стверджувалось, що не буває норм права, які не потребують тлумачення, а необхідність тлумачення пов’язується з процесами правової діяльності людини взагалі. Відзначалось, що тлумачення права охоплює не лише процес, а й результат такої діяльності. Автор розглянув ознаки тлумачення права та зробив висновок, що аналіз поняття, ознак, напрямів, принципів тлумачення права дає підстави ставити питання про можливість його розгляду як однієї з форм реалізації права.

Наталія Миколаївна Пархоменко зосередила увагу на актуальних проблемах правової визначеності та тлумачення норм права на сучасному етапі правової реформи. Підкреслено, що проблема забезпечення правової визначеності та офіційного тлумачення є однією з найбільш актуальних і складних конституційно-правових проблем сьогодення на пострадянському просторі, оскільки йдеться про ефективність реалізації Конституції і законів, які визначають напрями розвитку правової системи України, механізми забезпечення прав і свобод громадян. У зв’язку з цим зазначена неоднозначність і дискусійність ситуації, коли в процесі правової реформи з переліку повноважень Конституційного Суду України було вилучене право офіційно тлумачити закони України, і це право не було віднесено до компетенції жодного іншого органу державної влади.

Ілля Дмитрович Шутак приділив увагу юридичній техніці судової практики та її ролі у правотворчості держави. Питання розглядалися з точки зору як природно-правового, так і позитивістського та інших напрямів в юриспруденції. Показано специфіку судової правотворчості, яка полягає в наявності таких ознак, які її характеризують як самостійне правове явище, яке відрізняється від інших видів правотворчості. За своїм функціональним призначенням судова правотворчість створює умови вирішення конкретних судових справ; усуває прогалини та неясність окремих норм законодавства в ході судового процесу; доповнює правотворчу систему в цілому, послідовно усуваючи її вади. Зазначено, що судова правотворчість є самостійним видом правотворчості, що реалізується в рамках компетенції судових органів. Сьогодні судова практика стала своєрідним індикатором життєздатності нормативно-правового акта будь-якого рівня.

На конференції було також обговорено різноманітні теоретичні і практичні проблеми тлумачення права. З доповідями виступили молоді вчені, аспіранти, здобувачі та студентська молодь, які обговорили різноманітні теоретичні і практичні проблеми сучасного правового розвитку.

У цілому в межах конференції були розглянуті й обговорені як теоретико-прикладні аспекти та концептуальні підходи до проблеми тлумачення права, так і значна кількість актуальних питань щодо здійснення правової реформи в Україні.

В. Ю. ВАСЕЦЬКИЙ,
кандидат юридичних наук


ХІІ МІЖНАРОДНА НАУКОВО-ПРАКТИЧНА КОНФЕРЕНЦІЯ РАДИ МОЛОДИХ ВЧЕНИХ
ІНСТИТУТУ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМЕНІ В.М.КОРЕЦЬКОГО НАН УКРАЇНИ
«Конституція – основа розвитку держави і суспільства»
(До 25-річчя Конституція України).

24 червня 2021 р. у межах запланованих Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України до 25-річчя Конституції України заходів відбулася ХІІ Міжнародна наукова конференція «Конституція – основа розвитку держави і суспільства». Захід був організований і проведений зусиллями Ради молодих вчених Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України та Міжнародної асоціації істориків права. 

До обговорення були запропоновані такі проблеми: сучасний конституційний процес: здобутки, проблеми та перспективи розвитку; чверть століття Конституції України у контексті історичного та новітнього досвіду: традиції, надбання, наступність, проблеми реалізації та подальші перспективи реформування; новітні методологічні підходи та наукові парадигми дослідження українського конституціоналізму; конституційна система України в статиці та динаміці; верховенство конституції в умовах мультинормативності плюралістичного суспільства; мова конституції як орієнтир для розвитку юридичної термінології; конституція і міжнародне право: питання взаємодії локального та глобального правопорядків; розвиток науки конституційного права: сучасний стан, тенденції та перспективи.

Організаційно робота конференції складалася із пленарного засідання та роботи трьох секцій. З вітальним словом до учасників заходу звернулися заступник директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України О. В. Скрипнюк і науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, заступник голови ради молодих учених Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України А. М. Гурова

З ґрунтовними доповідями на пленарному засіданні виступили відомі провідні фахівці в галузі конституційналізму. Зокрема, Ю. С. Шемшученко, директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік НАН України, та О. В. Скрипнюк, заступник директора Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України, визначили здобутки і конституційні перспективи 25 років реалізації Конституції України. Конституційний принцип виборності влади в аспекті судової реформи в Україні було проаналізовано І. О. Кресіною, завідувачем відділу Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктором політичних наук, професором, член-кореспондентом НАПрН України.

Провідною тезою доповіді професора кафедри публічного права Вільнюського університету, доктора соціальних наук (право), професора Є. Г. Маховенка було: «...Mūsų visų likimas priklauso vien tik nuo tautos konstitucijos įvedimo ir ištobulinimo...»: gegužės trečiosios konstitucija kaip testamentas ateities kartoms [«…Доля всіх нас залежить винятково від упровадження та удосконалення конституції нації…»: Конституція третього травня як воля для майбутніх поколінь].

На основних засадах удосконалення конституційних основ місцевого самоврядування в Україні наголосила під час виступу професор кафедри права Вінницького торговельно-економічного інституту Київського національного торговельно-економічного університету, доктор юридичних наук, професор О. Ф. Мельничук. Завідувач кафедри конституційного, адміністративного та міжнародного права Київського інституту інтелектуальної власності та права Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор А. Р. Крусян у доповіді зробила спробу визначити результати та перспективи реалізації Конституції України. Н. В. Мішина, професор кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія», доктор юридичних наук, професор, проаналізувала сучасний стан, тенденції та перспективи розвитку науки конституційного права. Методологічні підходи конституційно-правових досліджень стали предметом аналізу Є. В. Білозьорова, заступника директора навчально-наукового інституту №2 Національної академії внутрішніх справ, кандидата юридичних наук, доцента. 

Завершив наукову дискусію під час пленарного засідання провідний науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор юридичних наук, професор О. В. Батанов виступом на тему «Унітаристика як напрям сучасних конституційно-правових досліджень». 

Предметом дискусій секції «Історичні аспекти розвитку конституційного права і конституціоналізму» (модератор – Т. І. Бондарук) були доповіді: «Українське правознавство як конструкт» Т. І. Бондарук, старшого наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук; «Політико-правові традиції Гетьманщини як історичний досвід українського конституціоналізму» В. Т. Окіпнюка, завідувача кафедри теорії та історії держави і права Національної академії Служби безпеки України, доктора юридичних наук, доцента; «Український конституціоналізм доби української революції 1917‒1920 рр. у творчій спадщині О. М. Мироненка» І. В. Музики, старшого наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук, доцента; «Синдикалізм як ідеологічні засади концепції суспільного ладу в конституційних проектах М. Сціборського і Гетьманського руху» Л. В. Худояр, наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук; «Історичні передумови прийняття Конституції України» О. В. Булгакової, доцента кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, кандидата історичних наук; «Державні нагороди України: проблеми правового регулювання» Д. О. Куліченко, студентки 5-го курсу юридичного факультету Запорізького національного університету; К. Є. Федосєєва, студента 5-го курсу Інституту підготовки кадрів до органів юстиції Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. 

Робота другої секції відбувалася в аспекті дискусії щодо Конституції як основи розвитку держави і суспільства (модератор – П. С. Демченко). Зокрема, було зроблено такі доповіді: «Особливості конституційних змін методом «компромісу» – В. А. Гапоненко, доцент кафедри політичних технологій Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, доктор політичних наук, доцент; «Вплив Конституції України на формування термінології у сфері етнополітики» – В. А. Явір, провідний науковий співробітник відділу правових проблем політології Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, доктор політичних наук; «Право громадян на участь у всеукраїнському референдумі: співвідношення конституційних засад та законодавчо визначеного механізму реалізації» – Р. М. Максакова, завідувач кафедри конституційного, адміністративного та трудового права Національного університету «Запорізька політехніка», доктор юридичних наук, професор; «Конституція України як правова основа муніципально-правового регулювання» – О. О. Галус, доцент кафедри консти туційного, адміністративного та фінансового права Хмельницького університету управління та права імені Леоніда Юзькова, кандидат юридичних наук, доцент; «Конституційні аспекти інституційного та законодавчого забезпечення трансформації територіального врядування» – М. О. Пухтинський, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, доцент; «Феномен здійснення незаконного контролю території іноземної держави в міжнародному праві» – Я. В. Демченко, аспірант відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, експерт у сфері міжнародних відносин; «Ефективність конституційно-правового регулювання: у пошуках визначення критеріїв» – М. В. Сиротко, аспірант кафедри конституційного права Національного університету «Одеська юридична академія»; «Закон України «Про всеукраїнський референдум»: основні проблемні питання реалізації» – В. Я. Коряк, студент юридичного факультету Національного університету «Запорізька політехніка»; «Інститут краудсорсингу як форма безпосередньої демократії» – В. О. Палаганюк, студентка 3-го курсу ОР «Бакалавр» Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 

Галузева проблематика крізь призму Конституції стала предметом дискусії третьої секції конференції (модератор – А. М. Гурова). Зокрема, було виголошено такі доповіді: «Prawo dziedziczenia w świetle postanowień umowy sporządzonej w Kijowie dnia 24 maja 1993 r. między Rzecząpospolitą Polską a Ukrainą o pomocy prawnej i stosunkach prawnych w sprawach cywilnych i karnych» [«Право спадкування відповідно до положень Угоди, укладеної в Києві 24 травня 1993 р. між Республікою Польща та Україною про правову допомогу та правовідносини у цивільних і кримінальних справах»] – Армкнехт Бартош, докторант кафедри теорії та філософії держави і права, а також кафедри торгового права Гданьського університету (Польща), радник юридичної фірми «Armknecht & Partners Attorneys-at-Law» (Гдиня, Польща); «Конституційно-правовий захист інтелектуальної власності як імператив сучасного технологічного розвитку» – Н. В. Бочарова, професор кафедри права, політології та міжнародних відносин університету імені Альфреда Нобеля (м. Дніпро), доктор юридичних наук, доцент; «Конституційні основи кримінальної відповідальності» – А. В. Ландіна, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук; «Конституційно-правове забезпечення діяльності поліції: зарубіжний досвід та українські реалії» – І. В. Хорт, завідувач кафедри цивільного, господарського, адміністративного права та правоохоронної діяльності Інституту права та суспільних відносин Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», кандидат юридичних наук, доцент; «Конституція як система координат для здійснення правосуддя» – Т. І. Фулей, начальник відділу наукових проблем судочинства та науково-методичного забезпечення суддівської освіти Національної школи суддів України, кандидат юридичних наук; «Особливості дарування як цивільно-правового правочину» – І. А. Бірюков, кандидат юридичних наук, професор; «Забезпечення конституційного права на правничу допомогу через систему безоплатної правової допомоги України та досвід інших країн» – Л. І. Бурчак, директор Лівобережного київського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги; «Правові засади відносин органів публічної адміністрації за зверненнями громадян» – Л. Є. Кисіль, старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук; «Конституційні основи природоохоронної політики України» – Я. А. Павко, науковий співробітник відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук; «Legal aspects of Constitutional transition from dualist system to the supremacy of international law» – Д. О. Дейнеко, аспірант кафедри «Міжнародне право» Інституту міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, спеціаліст з консульських та адміністративних питань Посольства України в Королівстві Таїланд; «Відновне правосуддя у протидії злочинності неповнолітніх: конституційний аспект» – І. В. Свєтлічний, аспірант відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, магістр міжнародного права, адвокат; «Верховенство Конституції України та принцип правового забезпечення найкращих інтересів дитини» – Т. С. Томляк, аспірантка факультету політології та права Національного педагогічного університету імені М. М. Драгоманова, асистент кафедри права факультету менеджменту та права Вінницького національного аграрного університету; «Доктрина ultra vires в контексті міжнародного приватного права» – О. С. Овечкіна, аспірантка відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України; «Договір банківського вкладу: проблеми та окремі напрями вдосконалення правового регулювання» – Т. Г. Д’яченко, аспірант відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України; «Про окремі напрями вдосконалення форми винагороди позикодавця за договором позики в умовах рекодифікації цивільного законодавства України» – І. В. Плавич, аспірант відділу проблем цивільного, трудового та підприємницького права Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України; «Конституційна реформа у незалежній Україні: теоретико-правовий аспект» – Ю. С. Легуша, студентка 4-го курсу Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. 

Загалом у роботі конференції узяли участь 42 науковці. Серед них: удостоєних почесних звань – 4; докторів наук і професорів – 14; кандидатів наук і доцентів – 13; аспірантів і здобувачів – 10; студентів і магістрантів – 5. 

За результатами конференції підготовлено та видано збірник наукових праць «Конституція – основа розвитку держави і суспільства. До 25-річчя Конституції України». Зб. наук. праць. Матеріали ХІІ міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 24 червня 2021 року). / Ред. колегія: Н. М. Пархоменко (співголова), І. Б. Усенко (співголова), О. О. Малишев (відповідальний секретар), А. М. Гурова, А. Ю. Іванова, Є В. Ромінський, П. С. Демченко. Київ: Ін-т держави і права імені В. М. Корецького НАН України, 2021. 210 с

Н. М. ПАРХОМЕНКО,
член-кореспондент НАН України



Міжнародна наукова конференція
«ПРОБЛЕМА “ПРАВО І ЛІТЕРАТУРА” В ІСТОРИКО-ПРАВОВОМУ ДИСКУРСІ»

23 квітня 2021 р. у рамках циклу щомісячних наукових заходів Міжнародної асоціації істориків права за підтримки Комісії історії українського права при Президії НАН України і відповідно до планової наукової тематики відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України відбулася міжнародна наукова конференція «Проблема “право і література” в історико-правовому дискурсі».

До обговорення були запропоновані такі проблеми: теоретичні й історіко- графічні аспекти становлення міждисциплінарного наукового напряму «Право і література»; право в літературі, право як література; основні дослідницькі підходи та їх критика; особливості літературних творів як джерел пізнання права; юридичні мотиви у творчості відомих письменників; літературно-художня форма юридичних текстів.

Робота конференції провадилася у чотирьох панельних дискусіях. Так, на першій панелі «Теоретичні, історіографічні та гносеологічні проблеми» (модератор Т. І. Бондарук) у доповіді професора Близькосхідного університету (Туреччина; Near East University – TRNC), доктора юридичних наук, професора, члена-кореспондента Міжнародної академії порівняльного права М. А. Дамірлі «Правo и литературa: пересечение хрупких границ. Насколько они хрупкие? (теоретико-методологические проблемы междисциплинарных связей» здійснена спроба підвести теоретико-методологічний фундамент під міждисциплінарні дослідження на перехресті права і літератури, виходячи з аналізу подібності та відмінності між ними.

Завідувач кафедри кримінального процесу Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України О. В. Капліна виступила з доповіддю «Література як засіб пізнання права та формування гносеологічних здібностей юриста», у якій наголосила, що такий міждисциплінарний напрям, як зв’язок літератури та права, має розвиватися, стати складовою виховання майбутнього правника, оскільки сприяє формуванню його особистості, вчить мисленню, глибокому аналізу, тлумаченню закону з позицій верховенства права, допомагає усвідомлювати кореляційні зв’язки минулого і майбутнього та загалом здатний виховувати гідного члена суспільства. Завідувач відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, професор, заслужений юрист України І. Б. Усенко у доповіді «Професор Оникій Малиновський – вітчизняний фундатор праволітературних досліджень» запропонував ввести в історико-правовий дискурс поняття «праволітературні дослідження» та проаналізував їх місце у творчості О. О. Малиновського, їх пріоритетний характер для розвитку відповідного напряму.

У доповіді «Внесок письменників у історію вчень про право і державу» завідувач кафедри державно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, доктор юридичних наук, професор, заслужений юрист України О. М. Головко проаналізував особливу роль творців художньої літератури, письменників у розвитку української правової думки, висновуючи, що культура, письменство стали головним осередком збереження української ідентичності, джерелом українського культурно-національного відродження, формування нової національно свідомої еліти.

Аспірантка кафедри транскордонних правових досліджень Гронінгенського університету (Нідерланди), кандидат юридичних наук Ю. В. Хижняк у доповіді «Суд як персонаж: наративний підхід до аналізу текстів рішень Європейського суду з прав людини», схарактеризувавши рішення ЄСПЛ, зазначила, що Суд створює у своїх текстах персонажа, який є почасти фікцією, й наділяє його певними рисами, який допомагає ЄСПЛ краще впи- сати себе в дискурс прав людини, а також відіграє роль у формуванні харак- терної манери інтерпретації й розвитку Судом положень Конвенції.

Предметом дискусій на другій панелі «Право і література від середньовіччя до Просвітництва» (модератор І. Б. Усенко) були доповіді: доцента кафедри історії і теорії держави і права Чорноморського державного університету імені Петра Могили,   кандидата   юридичних   наук,   доцента С. Г. Ковальової «Суд і судочинство у середньовічному європейському героїчному епосі та міській літературі»; наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Є. В. Ромінського «Правові сюжети в повчальній літературі Давньої Русі»; старшого наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук О. О. Малишева «Дослідження історії юридичного повсякдення методом синхронізації наукових та літературних автобіографічних творів правознавців (на прикладі спору А. Альчато з сусідами)»; старшого викладача кафедри модерної історії України та зарубіжних країн ДВНЗ «Ужгородський національний університет» С. О. Гануса «Й.-В. Ґьоте: титан Просвітництва між юриспруденцією, бюрократичною кар’єрою та красним письменством».

На третій панелі «Право на українському Парнасі» (модератор Н. М. Крестовська) були представлені доповіді професора Класичного приватного університету (м. Запоріжжя), доктора політичних наук, кандидата історичних наук, професора, члена Національної спілки письменників України В. М. Северинюка «Поетичний переклад політико-правових джерел з історії України XVII–XVIII ст. у поемі «Україна козацька»; старшого наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук, доцента І. В. Музики «Термін «емансипація» в літературній спадщині Івана Франка»; старшого наукового співробітника Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук, старшого наукового співробітника Т. І. Бондарук «Про право, про Лесю...»; наукового співробітника відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, члена Національної спілки письменників України А. Г. Диби «Правники в оточенні Лесі Українки та їхній вплив на поетесу». Всі доповідачі намагалися розкрити правовий зміст сюжетів світової і української класики.

Четверта панель «Літературно-правова ретроспектива» (модератор О. О. Малишев) об’єднала доповіді завідувачки кафедри морського права Національного університету «Одеська морська академія», доктора юридичних наук, професора Н. М. Крестовської «Глобалізаційні проєкти минулого та їх вплив на розвиток держави і права», у якій життя і творчість Віктора Гюго аналізується у зв’язку з правом та історією права; наукового співробітника відділу історико-правових досліджень   Інституту   держави   і  права   імені В. М. Корецького НАН України, кандидата юридичних наук Л. В. Худояр «Питання сприйняття права в творах А. П. Чехова», у якій наголошується, що актуальність творчої спадщини А. П. Чехова полягає у можливості дослідити в ракурсі сприйняття права історичні корені таких явищ, як правовий нігілізм і правовий песимізм, зокрема в російському соціумі; аспіранта Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. засл. проф. М. С. Бокаріуса» Я. Ільїна «Правник ХІХ століття в творах лікаря та юриста: парсуна чи карикатура?», де наголошується, що негативно, інколи навіть карикатурно зображені в творах А. П. Чехова та Л. М. Толстого правники є хорошим прикладом того, яким НЕ має бути професійний юрист; доцента кафедри теорії та історії держави і права Університету митної справи та фінансів (м. Дніпро), кандидата юридичних наук, доцента С. П. Мороза «Актуальність антиутопій справедливого (за мотивами повісті Роберта Шеклі «Білет на планету Транай»), в якій акцентується на пов’язаності антиутопій справедливого з ілюзорністю тих чи інших суспільних ідеалів і процесів; доцента кафедри теорії та історії права та держави Інституту права Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидата юридичних наук Ю. В. Цвєткової «Гра Ендера» Орсона Скотта Карда, війна онлайн та виклики для міжнародного права», у якій наголошується, що розвиток нових технологій не тільки робить виклик для технічних і природничих наук, а й примушує розкривати горизонти переосмислення багатьох суспільних явищ, зокрема юридичного аналізу ситуацій.

Виголошені доповіді та дискусія, яку вони викликали, свідчать про значний інтерес до «праволітературної» тематики досліджень. Її актуалізація усталює підхід до права як невід’ємної частини культурогенезу. В історико-правовому пізнанні такий підхід може бути сформульований як дослідження процесу сходження особи, соціуму, держави до стану, що уможливлює (стимулює, забезпечує) правове домінування, яке за такого підходу стає і домінуванням культурним.

Основні положення доповідей викладені у Анотованій програмі конференції, до її участі долучилося понад 25 науковців. Сама ж дискусія викладена у запису на Ютуб-каналі Міжнародної асоціації істориків права.

Т. І. БОНДАРУК,
к. ю. н., старший науковий співробітник


ЗВЕРТАЄМОСЯ ДО ВИТОКІВ

Сучасні проблеми екологічного права, перспективи підвищення ефективності державної політики та вітчизняного законодавства у цій сфері через призму його історичного розвитку, шляхи удосконалення нормотворчої та правозастосовної практики, систематизації законодавства в умовах посилення глобалізаційних процесів, європейської інтеграції України, децентралізації владних повноважень, розширення сфери та посилення відповідальності місцевого самоврядування, зростання ролі громадськості, а також пов’язані з цим численні інші актуальні проблеми всебічно обговорено учасниками Всеукраїнської науково-практичної конференції «Екологічне законодавство України через призму його історичного розвитку», проведеної Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України з нагоди 60-річчя Закону «Про охорону природи Української РСР».

Наукове зібрання відбулося 9 квітня 2021 р. у змішаному, переважно дистанційному, режимі за участю близько 50 провідних вчених, фахівців у галузі екологічного права як з числа наукових працівників відділу проблем аграрного, земельного, екологічного та космічного права Інституту, так і вчених з інших наукових установ, викладачів усіх університетів України, у складі яких працюють відповідні кафедри, відділи, що проводять систематичні нау- кові дослідження у сфері екологічного права. Активно долучились до обговорень численні практикуючі юристи, аспіранти, інші молоді вчені.

У доповідях та у ході їх обговорення, в загальних дискусіях учасниками конференції відзначено особливу історичну роль ухваленого 30 червня 1960 р. Закону «Про охорону природи Української РСР», який, з урахуванням раніше набутого досвіду правового забезпечення та вирішення природоохоронних завдань, заклав основні підвалини подальшого розвитку природоохоронного законодавства нашої держави, що з часом трансформувалось в екологічне, для прискорення формування системи державного управління та нормативно-правового регулювання в галузі охорони природи, забезпечення комплексного, раціонального використання усіх природних ресурсів.

Учасники конференції проаналізували структуру, зміст Закону, його місце в системі законодавства як союзної держави, так і України. Наголошено на визначальній ролі Закону у забезпеченні спрямування уваги та консолідації зусиль державних органів України та громадськості на попередження виникнення та на належне, комплексне вирішення проблем охорони та раціонального використання земель, надр, атмосферного повітря, вод, лісів, рослинного і тваринного світу, інших природних ресурсів. Докладно обговорено також роль Закону в забезпеченні розвитку відповідного нового наукового напряму у вітчизняному правознавстві. Про цю особливу роль свідчать обсяг та результати виконаних раніше та після ухвалення Закону наукових досліджень, монографії, інші наукові публікації, підручники, захисти кандидатських та докторських дисертацій. Законом було забезпечено умови не лише для утвердження та плідного розвитку комплексної галузі права – екологічного права, вирішення на науково-правовій основі відповідних актуальних проблем, а й для поступового формування ефективної інфраструктури для подальшого розвитку відповідних досліджень, підготовки кадрів, як наукових, так і для потреб інших сфер діяльності.

Учасниками Конференції було наголошено також на вагомій ролі Закону у стимулюванні громадської активності, діяльності Українського товариства охорони природи, забезпеченні участі громадськості у здійсненні екологічного контролю, врахування громадських інтересів при вирішенні найважливіших питань розвитку держави. Значний інтерес учасників конференції викликали результати архівної розвідки, проведеної з метою вивчення та пошуку документальних підтверджень фактів з історії ініціювання, практики підготовки, проведення обговорення в державних органах, з громадськістю законопроєкту, а також щодо ухвалення цього Закону.

Цілком обґрунтовано було наголошено, що цей Закон можна вважати взірцевим з точки зору юридичної техніки. Усі його норми викладені лаконічно, однозначно зрозуміло і при цьому так, щоб сформувати достатній простір для розвитку на їх основі відповідного підзаконного регулювання.

Особливо детально обговорено роль і значення основних засад і практики реалізації цього Закону, а також інших, ухвалених у подальшому, на його виконання нормативно-правових актів при формуванні основних положень та прийнятті нині чинного Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р.

Значна увага була приділена обговоренню перспектив розвитку екологічного права та відповідного законодавства в контексті забезпечення сталого розвитку України, удосконалення державної екологічної політики, механізмів забезпечення та захисту екологічних прав людини, гармонійного поєднання публічних та приватних інтересів у екологічній сфері, адаптації законодавства України до права Європейського Союзу.

Учасники Конференції дійшли висновку щодо важливості забезпечення подальшого детального й виваженого вивчення вітчизняного історичного досвіду розвитку екологічного права, практики нормотворення, правозастосування у цій сфері, механізмів урахуванням при цьому змін пріоритетів світової геополітики, вітчизняної державної політики, необхідності прискорення досягнення Україною визначених цілей сталого розвитку.

Матеріали Конференції опубліковано окремим виданням1. При цьому, до збірника включено не лише доповіді учасників Конференції, а й факсимільні копії Закону «Про охорону природи Української РСР» в редакції при його прийнятті у 1960 р., а також у редакції з урахуванням змін, внесених 25 червня 1964 р. та 23 грудня 1970 р., що була опублікована окремим виданням у 1971 р. і була чинною до 1 липня 1991 р. Адже ці джерела з плином часу стали малодоступними для багатьох дослідників.

В. І. ОЛЕЩЕНКО,
кандидат географічних наук


Міжнародна науково-практична конференція
«ІСТОРИЧНИЙ ДОСВІД У ПРАВОТВОРЧОСТІ ТА ДЕРЖАВНОМУ БУДІВНИЦТВІ»

26 березня 2021 р. у рамках циклу щомісячних наукових заходів під патронатом Міжнародної асоціації істориків права спільно з Інститутом держави і права імені В. М. Корецького НАН України та юридичним факультетом Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна проведена міжнародна науково-практична конференція «Історичний досвід у правотворчості та державному будівництві».

Науковий захід відбувався у вже звичному дистанційному форматі. Проте це не завадило учасникам конференції запропонувати свої рефлексії та підходи щодо розв’язання низки важливих історико-правових та філософсько-правових проблем.

Роботу конференції розпочав співголова оргкомітету завідувач відділу історико-правових досліджень  Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Ігор Усенко. Надалі з вітальним словом до учасників конференції звернулася співголова оргкомітету декан юридичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Тетяна Кагановська. Звернення від президента Міжнародної асоціації істориків права Олександра Ярмиша зачитав завідувач кафедри державно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Олександр Головко.

Робота конференції була побудована за тематичними панелями, перша з яких об’єднала доповіді, присвячені філософським та теоретичним проблемам історико-правового дискурсу. У рамках цієї панелі професор кафедри фундаментальних та юридичних дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ Володимир Кириченко представив своє бачення філософського виміру історичного пізнання, розмірковуючи над співвідношенням позитивістських епістемологічних засад світової історичної науки з релятивізмом та презентизмом. Ґрунтуючись на «теорії історичного пізнання в межах здорового глузду» Р. Дж. Коллінгвуда, доповідач переконував, що історик не має права прибирати, додавати та суперечити свідченням, що досліджуються, адже релятивізм в історичному пізнанні означає вихід за межі джерела і застосування суб’єктивних критеріїв.

Професор Ігор Усенко, спираючись   на   статті   видатного   історика М. Грушевського та науковця радянського періоду Ф. Шевченка, у своїй доповіді-презентації звернувся до питання про поняття «суд історії» та «уроки історії». Ґрунтуючись на доробку вчених доповідач сформулював основні висновки, які можуть бути дороговказом і для сучасної історико-правової науки. Зокрема, те, що поняття «суд історії», «вирок історії», «урок історії» в конкретному контексті можуть мати певне смислове навантаження. По-друге, суд історії автор розуміє як утвердження закономірностей розвитку суспільства, об’єктивне підсумування історичного досвіду. Кожний справжній підсумок передбачає відповідні висновки з минулого, врахування корисного й шкідливого в ньому, а також з’ясування причин їх появи. По-третє, тривалий час основою суду народу були звичаї й традиції. З відкриттям законів розвитку суспільства свідомі творці життя стали свідомими суддями історії, зросли їхня роль і активність в оцінці подій минулого. По-четверте, тільки суд історії виносить вирок подіям і людям, а історик лише готує матеріали для нього. При цьому він має бути об’єктивним, але не категоричним. Історик є людиною свого часу, представляє певні суспільні кола, але в суді історії він не має осучаснювати минуле. По-п’яте, суд історії судить не тільки мертвих, а й живих. Традиції минулого завжди тяжіють над сучасниками.

Завідувач кафедри державно-правових дисциплін Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна Олександр Головко занурив слухачів у проблематику історіософського виміру розуміння права. Дослідження історіософських основ права в працях Г. Радбруха, Г. Кельзена, А. Кауфмана, а також порівняння їх із англо-американськими державно-правовими ученнями і доктринами П. Виноградова, Р. Паунда, Дж. Френка, Г. Бермана дало доповідачу підстави висновувати, що у ХХ столітті історико-правовий підхід використовувався мислителями не лише для обґрунтування філософсько-правових чи соціологічно-правових теорій, як правило, посткласичного чи некласичного типу, а й як важлива аргументація інтегративних теорій, у яких автори прагнули позбутися обмеженості і протистояння природно-правового і позитивно-правового розуміння права.

Про глобалізаційні проєкти минулого та їх вплив на розвиток держави і права у своїй доповіді розповіла завідувач кафедри морського права Національного університету «Одеська морська академія» Наталя Крестовська. Доповідачка розглядає глобалізацію як історично тривалий постійний процес залюднення Землі та освоєння її ресурсів, перспективою якого є формування світового співтовариства з єдиною внутрішньо диференційованою економічною, політичною, правовою та культурною системою. На переконання вченої, глобалізація має стихійно об’єктивний нелінійний характер (хвилі або цикли глобалізації), який, будучи усвідомленим окремими видатними суб’єктами історичного процесу, може набувати форм проєкту, тобто цілеспрямованої планової діяльності.

Серед глобалізаційних проєктів минулого та сучасності професор виокремлює: медітерранізаційний проєкт Олександра Македонського (елліністичні державні утворення); римський політико-правовий проєкт (Римська імперія); християнський релігійно-правовий проєкт (Святий престол та Священна Римська імперія); Вестфальський міжнародно-правовий проєкт; союзно-європейський проєкт (наполеонівська система, «європейський концерт», Європейський Союз); колоніальні та постколоніальні проєкти (Іспанська, Британська, Французька колоніальні імперії, Британська та Французька Співдружності націй); загальносвітові проєкти (ООН, СОТ, «всесвітня павутина», міжнародна правова система).

Жваву дискусію викликав виступ завідувача кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка Ігоря Бойка, який задався питанням: «Історія держави і права України чи Історія права і держави України?». На думку доповідача, саме держава, як найбільша цінність для конкретної нації, має пріоритет, лише держава має право встановлювати або санкціоновувати своє право, створювати своє законодавство. Саме державу доповідач називає основою, ядром, джерелом розвитку конкретної нації (народу), а право, на його думку, є одним із основних засобів держави щодо забезпечення справедливості, рівності, врегулювання суспільних відносин та гарантування безпеки нації (народу). Одним з аргументів за корить цієї тези професор називає те, що деякі сучасні європейські народи (наприклад каталонці) мають багато прав і приймають ті чи інші локальні акти свого волевиявлення, але власної держави не мають. Альтернативні думки щодо цілковитої зумовленості права державою та державною волею висловили Леонід Зайцев, Наталя Крестовська та Олександр Головко.

Про метафору правового простору в історико-правовому пізнанні розмірковувала старший науковий співробітник Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Тетяна Бондарук. В юридичній науці поширення концепту «простір» зумовлене зміною дослідницької парадигми, що відбувається у ході боротьби між класичним та некласичним (посткласичним) типами праворозуміння, деформалізацією об’єкта і предмета правознавства та усталенням підходу до права як соціокультурного явища. Концепції соціокультурного простору П. Сорокіна та П. Бурдьє, на думку доповідачки, дають змогу розглядати правовий простір як фундаментальну структуру координації правового життя суспільства та як важливу характеристику правовідносин, належних до певної правової традиції. Вчена наголосила на важливості розрізняти простір правовий та простір державний, і розглянути, за аналогією з політологічним поняттям «простір політичних подій», поняття «простір державних подій» (І. В. Долматов, Ю. М. Оборотов), що може дати в історико-правовому пізнанні опертя щодо так званих бездержавних періодів.

Завершувала роботу першої панелі Світлана Ковальова, доцент кафедри історії і теорії держави і права Чорноморського державного університету імені Петра Могили, доповіддю, у якій звернула увагу аудиторії на ті проблеми і складнощі, які виникали в історії держави і права у зв’язку із запозиченням іноземного досвіду. Вона підкреслила, що, зважаючи на певні історичні умови, імплементація правових норм перетворювалася на їх імітацію. Окремо доповідачка акцентувала на вираженій залежності прогнозів результативності запозичення іноземного досвіду від того, наскільки вони будуть аксіологічно та онтологічно прийнятними для соціуму країни-реципієнта.

Роботу другої панелі «Історія права, держави і юридичної думки у контексті цивілізаційного розвитку» відкрив Олександр Гавриленко, професор кафедри міжнародного і європейського права Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, доповіддю «Формування основ міжнародного права в стародавньому Китаї».

Поетичну нотку своєю доповіддю вніс старший науковий співробітник відділу історико-правових  досліджень   Інституту   держави   і   права імені В. М. Корецького НАН України Олександр Малишев, який розглядав зміст двох юридичних епіграм, що допомагають осмислити спадок ранньомодерного правознавця Бартоломія Гроїцького. Доповідь була чудово візуалізована ілюстративним матеріалом.

Доцент Валерій Олейников звернувся до малодослідженого питання про форму правління в поглядах старця Новгородського Отенського монастиря Зіновія Отенського. А доцент Олена Сокальська порушила проблему визначення національного внеску представників різних країн у загальноєвропейський історичний пенітенціарний дискурс XIX ст.

Доцент кафедри теорії та історії держави і права Харківського національного університету внутрішніх справ Геннадій Дедурін присвятив свою доповідь з’ясуванню витоків захисту прав національних меншин у міжнародному праві, наголосивши на тому, що актуалізація цієї проблеми відбулася у добу Нового часу, що було пов’язано з початком процесу формування національних держав.

У рамках третьої панелі були об’єднані доповіді, які стосувалися історичних уроків державо- і правотворення ХХ ст. у контексті викликів сучасності. Зокрема, професор кафедри фундаментальних та юридичних дисциплін Харківського національного університету внутрішніх справ Леонід Зайцев представив доповідь, у якій розкрив специфіку нормативно-правового регулювання грошового обігу в Українській Народній Республіці періоду Директорії, що припадає на 1918–1921 рр. Цьому ж періоду історії нашої держави була присвячена й доповідь професора кафедри історії та археології Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького Олександра Ситника, який заторкнув непросту тему щодо переосмислення досвіду українського державотворення 1917–1921 рр. Під час обговорення зазначеної доповіді Ігор Усенко висловив свою думку стосовно доречності використання слова «змагання» у контексті подій Української революції.

Завідувач кафедри теорії та історії держави і права Національної академії Служби безпеки України Володимир Окіпнюк спинився на визначенні організаційних форм та історичних витоків позасудових репресій у радянській Україні, які чинили більшовики у період з 1917 до 1953 рр., акцентуючи на існуванні певної спадкоємності функціонування каральної системи у Російській імперії та Радянському Союзі.

Чималу зацікавленість учасників конференції викликала доповідь доцента кафедри загальноосвітніх дисциплін Інженерного навчально-наукового інституту Запорізького національного університету Петра Рекотова, у якій він звернувся до питань історичної пам’яті у контексті подій Другої світової війни на теренах України. У обговоренні доповіді взяли участь Ігор Усенко, Олександр Головко, Володимир Окіпнюк, Геннадій Дедурін.

Завершила роботу панелі та офіційну програму конференції доповідь старшого наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України Ірини Музики. Дослідниця проаналізувала український правовий простір у ХХ ст. як актуальну проблему сучасних історико-правових досліджень, та запропонувала власне бачення українського правового простору ХХ ст., яке включає: простір суб’єктів права українського етносу в межах конкретної території в конкретних часових проміжках; сукупність елементів соціально-політичної, економічної та культурної сфер життя суспільства та соціальної діяльності цих суб’єктів, врегульованих нормами права; сукупність правових смислів, конкретних правових домагань, залежностей, відносин та діянь різних правових суб’єктів українського етносу; складова частина правової реальності й правового життя українського етносу тощо. Актуальність тематики досліджень посилюється вимогами часу, коли відсутність або недостатня відомість українських досліджень сприяють поширенню спотворених і фальсифікованих історичних наративів, провокаційних заяв та агресивних дій стосовно територіальної цілісності та суверенітету України з боку РФ та її владних структур.

Серед виступів поза програмою конференції слід відзначити доповідь завідувача кафедри адміністративного та фінансового права Львівського національного університету імені Івана Франка Миколи Кобилецького, у якій йшлося про українського правника, дослідника цивільного і римського права, художника Юліана Зайця.

Таким чином, під час конференції, у роботі якої взяли участь понад 20 науковців зі Львова, Харкова, Києва, Мелітополя, Миколаєва, Одеси, Запоріжжя відбулося 17 планових та 1 позаплановий виступ.

Підбиваючи підсумки цього представницького наукового заходу, професор Ігор Усенко та професор Олександр Головко, наголосили на високому науковому рівні представлених доповідей, у яких було відображено широкий спектр проблемних і актуальних питань сучасного історико-правового дискурсу. З повним відеозаписом конференції можна ознайомитися на YouTube- каналі Міжнародної асоціації істориків права за посиланням: https://www. youtube.com/channel/UCetr4frhXrB18Fzv4Z-EN3Q

Тези доповідей оприлюднено в анотованій програмі: Міжнародна науко-во-практична конференція «Історичний досвід у правотворчості та державному будівництві» 26 березня 2021 року: Програма і тези доповідей / Відп. за випуск І. Б. Усенко, О. М. Головко; Міжнародна асоціація істориків права, Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна. Київ – Харків, 2021. 30 с.

О. М. ГОЛОВКО,
д.ю.н., м. Харків,

А. Ю. ІВАНОВА,
к. ю. н., м. Київ


МІЖНАРОДНА МІЖДИСЦИПЛІНАРНА КОНФЕРЕНЦІЯ
«СПІЛЬНІ НАДБАННЯ В КОСМОСІ»
(АРИЗОНА, США)

24–26 лютого 2021 р. на базі Міжнародної асоціації вивчення спільних надбань Аризонського державного університету (International Association for the Study of the Commons (IASC), Arizona State University) пройшла міжнародна міждисциплінарна конференція на тему «Спільні надбання в космосі». У ній взяли участь вчені у галузях економіки, соціології, історії та права зі США, Португалії, Франції, Люксембургу, Італії, Австралії, Греції, Польщі, Мексики, Сполученого Королівства, Канади, Індії, Філіппін та України.

На конференції було представлено 45 доповідей, поділені на 6 секцій, у межах яких на панельних дискусіях було обговорено такі теми, як охорона культурної спадщини на Місяці, управління дослідженням та використанням ресурсів на Місяці, механізми розподілу космічних ресурсів, управління рухом в навколоземному космічному просторі, еколого-правові питання захисту космічного простору та небесних тіл.

Під час конференції було обговорено концепцію економічного управління на Місяці, яка передбачає створення спеціального органу, який складався б з 49 відсотків з урядових та 51 відсотку неурядових представників, які збирали б внески за використання інфраструктури Місяця, а також розглянуто Декларацію прав Місяця, в якій чітко закріплена його суб’єктність з правами, зокрема, на збереження екологічної цілісності, взаємовідносин з навколишнім середовищем Землі та живими істотами, а також право залишатися вільним від людських конфліктів чи війн небесним тілом. У контексті пошуку найоптимальнішої моделі управління космічними ресурсами учасниками конференції були запропоновані аналогії, взяті з Договору про Шпіцберген 1920 р. та Конвенції про морських котиків у північній частині Тихого океану 1911 р.

Представники Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України старший науковий співробітник кандидат юридичних наук О. О. Малишев та науковий співробітник кандидат юридичних наук А. М. Гурова взяли активну участь у цій конференції з доповіддю на тему «Що внизу, те й вгорі: археологічне право в космічну епоху». У доповіді було розкрито такі питання:

1) чи коректно говорити про археологічні пам’ятки в контексті об’єктів на Місяці;
2) специфіка підходу до охорони об’єктів археологічної спадщини за законодавством США, зокрема в контексті нового Закону про охорону об’єктів місії «Аполлон»;
3) що відрізняє археологічну спадщину на Місяці від простого космічного сміття;
4) скільки часу треба, щоб визнати залишений на небесному тілі об’єкт таким, що становить культурну цінність;
5) які критерії ЮНЕСКО для цього будуть доцільні;
6) який механізм охорони археологічних об’єктів на Місяці можна побудувати, користуючись моделлю охорони об’єктів підводної культурної спадщини.

Загалом конференція пройшла плідно та цікаво й дала змогу розширити світогляд вітчизняних науковців щодо сучасного правового порядку в сфері управління спільними надбаннями в космічному просторі, а також гідно представити вітчизняні наукові школи археологічного та космічного права.

А. М. ГУРОВА,
кандидат юридичних наук


ВСЕУКРАЇНСЬКА НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ «НАУКОВА ТА ГРОМАДСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
ПРОФЕСОРА ВОЛОДИМИРА ГАВРИЛОВИЧА СОКУРЕНКА
до 100-річчя від дня народження вченого
та з нагоди 360-ліття Львівського національного університету імені Івана Франка»

Одним із пріоритетних завдань Міжнародної асоціації істориків права (МАІП) є дослідження і популяризація наукових здобутків видатних правознавців минулого, насамперед фундаторів української історико-юридичної науки. Ініціатором таких заходів здебільшого виступає провідний осередок МАІП – відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Саме за ініціативою відділу, підтриманою колегами зі Львова, цього року українська правнича спільнота урочисто відзначила 100-річчя від дня народження одного з найяскравіших представників юридичної науки 60–80-х років ХХ століття у Львівському університеті, багатолітнього завідувача кафедри теорії та історії держави і права та декана юридичного факультету професора В. Г. Сокуренка.

Як науковець-правознавець він відіграв важливу роль у розвитку досліджень вітчизняної юридичної думки. Так сталося, що після смерті в серпні 1949 р. професора В. І. Бошка в Україні не було жодного фахівця з історії політичних і правових учень. В. Г. Сокуренко не лише започаткував вивчення відповідної дисципліни на юридичному факультеті Львівського університету, а й підготував ряд пріоритетних україноцентричних досліджень, активно пропагував українську політичну думку в загальносоюзних виданнях. Докладний аналіз життєвого і творчого шляху вченого зроблений у ювілей- ній статті, оприлюдненій в одному з інститутських видань1.

З нагоди ювілею вченого 28 січня 2021 р. під егідою Міжнародної асоціації істориків права Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України разом з Львівським національним університетом імені Івана Франка провели в дистанційному режимі велику наукову конференцію, на якій були представлені спогади про вченого, архівні матеріали про його життя і науково-викладацьку діяльність, сучасні наукові оцінки його творчого доробку. Конференція проводилася в межах циклу щомісячних наукових заходів Міжнародної асоціації істориків права за підтримки Комісії історії українського права при Президії НАН України і відповідно до планової наукової тематики відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України та кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Ювілей вченого відзначався також як один із заходів, приурочених до 360-ліття Львівського національного університету імені Івана Франка».

Відкрити конференцію як першому віцепрезиденту МАІП оргкомітет доручив мені. З вітаннями від співорганізаторів також виступили декан юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка професор В. М. Бурдін і директор Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України академік Ю. С. Шемшученко, який принагідно, поділився власними спогадами про В. Г. Сокуренка.

Перша тематична панель конференції «Спогади колег і учнів як джерела наукової біографії професора В. Г. Сокуренка» мала суто меморіальний характер. Ветерани Львівського університету з непідробною теплотою вшанували професора як талановитого дослідника, блискучого лектора, мудрого наставника, чуйну та доброзичливу людину. Своїм учителем і старшим колегою його, зокрема, назвали заслужені професори Львівського університету Б. Й. Тищик, П. М. Рабінович та В. Т. Нор; вчений і політик З. В. Ромовська; доктори юридичних наук, професори П. Ф. Гураль, М. М. Кобилецький, В. М. Коссак, В. М. Коссович, О. С. Яворська та деякі інші знані нині пред- ставники львівської правничої школи.

Друга тематична панель   «Життєвий   і   творчий   шлях   професора В. Г. Сокуренка мовою документів» позначилися ґрунтовною оглядовою доповіддю одного з провідних організаторів конференції, завідувача кафедри історії держави, права та політико-правових учень юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка професора І. Й. Бойка, підготовленою на основі особових справ В. Г. Сокуренка з архіву Львівського університету. Доповідь-відеопрезентація автора цих рядків

«Володимир Сокуренко: уроки мужності і військової звитяги (за матеріалами архівів)» ввела до наукового обігу маловідомі факти військової біографії вченого. Маловідомими фактами з життя В. Г. Сокуренка у Запоріжжі поділився доцент кафедри загальноосвітніх дисциплін Інженерного інституту Запорізького національного університету П. В. Рекотов. Старший науковий спів- робітник нашого відділу (і, до речі, відповідальний секретар конференції) А. Ю. Іванова ознайомила присутніх з підготовленим у відділі профілем професора В. Г. Сокуренка у наукометричній базі Google Scholar, а також з тим, як представлений науковий доробок вченого в інших сучасних біобіблі- ографічних та наукометричних джерелах. Логічним завершенням цієї панелі стала демонстрація документального кінофільму «Українське право в особах: Сокуренко Володимир Гаврилович». Третя тематична панель мала назву «Теоретико-правові, наукознавчі та педагогічні аспекти творчості В. Г. Сокуренка». Її відкрила завідувач кафедри морського права Національного університету «Одеська морська академія професорка Н. М. Крестовська доповіддю «Право і українська класична література: слідами наукових розвідок В. Г. Сокуренка». Проблему розуміння верховенства права у політично-правовій концепції професора Володимира Сокуренка розкрила доцент кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка Г. М. Федущак-Паславська. А інша представниця цієї кафедри доцент О. В. Липитчук присвятила доповідь поглядам вченого на власність як основу свободи. Старший науковий співробітник нашого відділу Т. І. Бондарук дослідила наукознавчі проблеми у творчості В. Г. Сокуренка, а доцент кафедри історії держави і права Національного університету «Одеська юридична академія» Н. В. Єфремова – науково-педагогічну діяльність професора.

Четверта тематична панель «Державно-правова думка України в науковій спадщині В. Г. Сокуренка» була представлена доповіддю старшого наукового співробітника нашого відділу І. В. Музики «Об’єктивістський підхід у дослідженні вчень про державу і право України другої половини ХІХ століття у творчій спадщині В. Г. Сокуренка» та виступами доцентів кафедри історії держави, права та політико-правових учень Львівського національного університету імені Івана Франка: А. Ф. Коваля «Новаторський підхід у науково- му розумінні основ права в поглядах В. Г. Сокуренка», Л. Е. Шевчук «Природно-правова теорія Григорія Сковороди у наукових працях професора В. Г. Сокуренка» і Х. М. Моряк-Протопопової «Прогресивна політична (державно-правова) думка в Україні у 60–80-х роках ХІХ століття у працях В. Г. Сокуренка».

На завершення конференції з емоційною промовою виступив колишній аспірант В. Г. Сокуренка, а нині знаний вчений доцент Т. Г. Андрусяк.

Усього у конференції взяли участь понад 40 вчених, які представляли провідні наукові і навчальні заклади Києва, Львова, Одеси та Запоріжжя. Всі вони одностайно відзначили значний внесок професора В. Г. Сокуренка у розвиток юридичної науки та освіти України.

Закриття конференції було коротким і діловим відповідно до традицій МАІП: з короткими підсумками виступили керівники оргкомітету, ряд учасників конференції щиро подякували ініціаторам та організаторам за такий чудовий захід.

З повним відеозаписом цієї конференції можна ознайомитися на Ютуб-каналі Міжнародної асоціації істориків права.

І. Б. УСЕНКО,
професор


КРУГЛИЙ СТІЛ «ДИТИНА В ІСТОРІЇ ПРАВА:
ДО 30-РІЧЧЯ РАТИФІКАЦІЇ УКРАЇНОЮ КОНВЕНЦІЇ OОН ПРО ПРАВА ДИТИНИ»

Міжнародна асоціація істориків права започаткувала проведення щомісячних наукових форумів. У круглому столі «Дитина в історії права: до 30-річчя ратифікації Україною Конвенції OОН про права дитини», який відбувся 19 січня 2021 р. у режимі онлайн, узяли участь історики права з усіх провідних наукових та навчальних закладів Києва, Харкова, Львова, Одеси. Важливо відмітити мультидисциплінарний склад учасників: до нас доєднались фахівці з міжнародного права та історії України.

Круглий стіл відкрив перший віцепрезидент Міжнародної асоціації істориків права професор І. Б. Усенко. Він повідомив, що 30-річчя ратифікації Україною Конвенції ООН з прав дитини є хорошою нагодою поговорити про історію та сучасність дитячого (ювенального) права в Україні і світі. Принагідно підкреслив, що, як свідчить історія, революційні зміни у сфері права мають супроводжуватися не репресіями і «посадками», а насамперед докорінними перетвореннями у сфері сім’ї і праці.

Далі слово було надано асистенту кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого кандидату юридичних наук А. Омаровій, яка доповіла про історію створення Конвенції про права дитини та процес її ратифікації Україною. Доповідачка відмітила, що шлях до Конвенції був довгим: його етапами були ухвалення ГА ООН Декларації прав дитини (1959), Міжнародний рік дитини (1979), який поряд з іншими країнами – членами ООН відзначала й Українська РСР, прийняття низки резолюцій з прав дитини у 1985 та 1987 рр. Загалом робота над Конвенцією тривала 10 років. Лише 1988 р. робочою групою Комісії з прав людини відкритого типу було завершено перше читання повного тексту проєкту Конвенції про права дитини. Доповідачка відмітила, що Україна однією з перших відгукнулась на заклик ООН приєднатись до Конвенції після її прийняття ГА ООН та відкриття до підписання та ратифікації. Верховна Рада УРСР ратифікувала Конвенцію про права дитини 27 лютого 1991 р. Після цього положення Конвенції поступово втілювались у життя в Українській РСР, вносились відповідні зміни до існуючих законів та приймались нові законодавчі акти. Сьогодні Україна є учас- ницею також усіх факультативних протоколів до Конвенції про права дитини й регулярно звітує Комітетові ООН з прав дитини про імплементацію та виконання положень цієї «дитячої конституції».

Завідувач кафедри морського права Національного університету «Одеська морська академія» професор Н. М. Крестовська присвятила свою доповідь питанням історії міжнародно-правової заборони участі дітей у збройних конфліктах. Доповідачка відмітила, що до ХХ століття захист прав дітей під час збройних конфліктів у міжнародному праві був невіддільним від захисту прав цивільного населення загалом, а питання про правові засоби заборони залучення дітей до участі у збройних конфліктах не ставились. Більше того, рекрутування підлітків до військової служби і навіть участі у бойових діях не уважались достатньою підставою для розроблення таких заборонних приписів. Широко відомі приклади участі дітей у наполеонів- ських війнах, російсько-японській війні, а під час Першої світової війни така участь набула масового характеру (наймолодшим воякам було по вісім років). До того ж діти у всіх воюючих країнах масово залучались до роботи у промисловості та сільському господарстві, до недобровільного волонтер- ства. Катастрофічні для дитинства наслідки війни зумовили створення низки національних і міжнародних організацій, які не тільки взяли на себе справу допомоги дітям – жертвам війни, а й виробили проєкт першого міжнародно- го акта на захист дитинства – Декларації прав дитини, яка 1924 р. була ухва- лена Лігою Націй. У міжвоєнний час комітети Ліги Націй напрацювали низку міжнародних актів щодо захисту дітей від численних загроз нормальному процесу зростання та дорослішання, але питання про заборону участі дітей у збройному конфлікті так і не було поставлено, що доповідачка пов’язує з переконаннями міжнародно-правової спільноти в тому, що трагедія світової війни більше ніколи не повториться. І лише осмислення гіркого досвіду Другої світової війни привело до формування інституту запобігання участі дітей у збройних конфліктах, що відображено у Женевських конвенціях, Конвенції про права дитини, Факультативному протоколі щодо участі дітей у збройних конфліктах та Статуті Міжнародного кримінального суду.

Продовжуючи тематику попередньої доповіді, професор кафедри публічного та приватного права Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського кандидат юридичних наук, доцент О. І. Вінгловська відмітила, що права дітей доцільно розглядати через призму розвитку прав людини в цілому, в контексті формування поколінь прав людини та окремих категорій прав людини. О. І. Вінгловська вказала на безцінне значення Женевської Декларації прав дитини попри її юридично необов’язковий характер, адже саме завдяки її прийняттю було започатковано процес, як у міжнародному праві, так і згодом у національних правових системах, закріплення норм щодо базових прав і свобод дитини. Друга світова війна завдала людській цивілізації найтяжчих наслідків. Серед жертв війни найбільш вразливою, незахищеною і потерпілою верствою виявились діти. Жертвами злочинів проти людяності, визначених Статутами міжнародних Нюрнберзького та Токійського трибуналів, серед іншого, масово ставали діти. Женевські конвенції та Додаткові протоколи до них містять норми щодо захисту прав дітей під час збройних конфліктів як міжнародного, так і неміжнародного характеру. В рамках Міжнародного року дитини була прийнята пропозиція щодо проєкту Конвенції з прав дитини авторства польського професора А. Лопатки. Конвенція про права дитини була прийнята резолюцією 44/25 ГА ООН від 20 листопада 1989 р. і набула чинності 2 вересня 1990 р. З 1996 р. за ініціативою Франції день прийняття Конвенції відзначається як День прав дитини. У 2000 р. були прийняті і в 2002 р. набули чинності два факультативних протоколи до Конвенції – про участь дітей у збройних конфліктах (150 країн-учасниць на жовтень 2012 р.) і про торгівлю дітьми, дитячої проституції і дитячої порнографії (160 країн-учасниць на жовтень 2012 р.). У грудні 2011 р. ГА ООН прийняла третій факультативний протокол, який передбачає можливість розгляду Комітетом з прав дитини скарг на порушення Конвенції країнами – учасницями цього протоколу, що стане важливим і дієвим інструментом у механізмі захисту прав дитини. Декларація прав дитини 1959 р., Конвенція про права дитини 1989 р., ціла низка інших міжнародно-правових актів, універсальних спеціальних актів, спрямованих на захист прав дитини загалом і особливо захист прав дитини під час збройного конфлікту, захист і забезпечення прав дітей-біженців, прав внутрішньо переміщених дітей, побудовані на різноманітних культурних традиціях та правових системах і становлять на сьогодні міжнародні стандарти прав дитини, які є гарантією і запорукою гармонійного розвитку кожної дитини.

Історії дитинства в національному вимірі було присвячено доповідь професора кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, доктора історичних наук, доцента І. О. Сердюка. Він поділився результатами свого дослідження судових справ часів Гетьманщини як джерела з історії дитинства. Доповідач пояснив, що в юридичних джерелах домодерної доби дитина украй рідко виступає від власного імені і зазвичай за дитину говорили дорослі. До того ж правосуб’єктність дитини визначалась не стільки нормами світського права, скільки настановами християнства, яке починало «бачити» дитину тільки з досягненням нею семи років, коли, як уявлялось, дитина могла уже розрізнити добро і зло, гріх і праведність. Тим не менш масив судової документації Гетьманщини дає можливість знайти факти щодо ролей дитини у правовому житті суспільства. Судові справи з «дитячим контентом» можна поділити на ті, де дитина виступала як потерпіла, як свідок та як злочинець. Дитина не мала майна, тому й не ставала потерпілою від найбільш поширених, переважно майнових, злочинів. Основний масив справ, де дитина є потерпілим – це справи про вбивство новонародженої дитини; друга за кількістю категорія справ – це вбивства, зґвалтування, каліцтво. Як правило, покарання за них були пом’якшеними порівняно з карами за такі ж злочини щодо дорослих. І майже відсутні справи, де дитина є потерпілою від побоїв, які, очевидно, визначались звичайним та допустимим виховним засобом. Що ж стосується дитини-свідка, то її словам не надавали жодної ваги навіть тоді, коли дитина-очевидець могла чітко пояснити, що бачила на власні очі. Відносно меншим є масив справ, де діти виступають як злочинці. Як правило, це слуги, наймити, учні. Типовим «дитячим» злочином були крадіжки та підпали, які нерідко були формою протесту проти умов, в яких жили діти-наймити.

Старший   науковий   співробітник   Інституту   держави   і   права імені В. М. Корецького НАН України, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник О. О. Самойленко присвятила свою доповідь біографії Валерія Михайловича Левитського (1886–1946) – першого судді Київського суду для малолітніх, талановитого юриста, журналіста, громадського діяча, політичного аналітика, відомого кадета. У 1909 р. він закінчив юридичний факультет Університету Св. Володимира із дипломом першого ступеня. Ще у студентські роки долучився до громадської діяльності Товариства Київського Патронату. Здебільшого він займався питаннями піклування про безпритульних дітей та дітей ув’язнених. Левитський активно просував ідею створення суду для малолітніх у Києві і після його створення був обраний його суддею. О. О. Самойленко наголосила, що до 1916 р. Левитський уже відав всіма установами для біженців-підлітків у районі Південно-Західного фронту і займався організацією допомоги дітям, які постраждали від військових дій. Залишався активним членом правління Київського Патронату, членом правління та ревізором Товариства київських виправних колоній. Незважаючи на свою зайнятість, він не полишав освітню діяльність. Мріяв про наукову кар’єру і бажав стати професором, але 1917 р. круто змінив його життя.

Після Лютневої революції В. М. Левитський включився в політичну роботу, брав участь у виборах до Київської міської думи, став членом Української Центральної Ради. Наприкінці 1917 р. Левитський брав участь у виборах до Українських Установчих зборів. Розчарований у невдачах і незадоволений німецькою окупацією, Левитський шукав однодумців і знайшов їх в особі редактора газети «Киевлянин» – В. В. Шульгіна. Емігрував у 1920 р. і на еміграції долучився до Білого руху. Надалі робота за фахом була неможлива, тому Левитський активно проявив себе на ниві журналістики. Помер 27 квітня 1846 р. у Парижі.

Доповідь старшого наукового співробітника відділу історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України кандидата юридичних наук О. О. Малишева була присвячена сутності та комплексній правовій природі інституту опіки. Доповідач спробував прокласти певний місток між своєю захищеною ще 2012 р. кандидатською дисертацією, яка була присвячена міським сирітським судам в Україні, та досліджуваною ним нині проблематикою права культурної спадщини.

Зіставляючи історичні трактати з опікунського права і сучасне пам’ятко- охоронне законодавство країн Європи, де вживається термін «опіка», О. О. Малишев наголосив на тому, що опіка є складним комплексним яви- щем. В основі лежать публічно-правові цілі обслуговування спільного блага, однак широко застосовується приватноправовий метод. Опіка є свого роду посадою і повинністю (munus oficiumque), але опікун має «діяти як дбайливий господар», добровільно йдучи на ризик задля збереження та прирощення підопічного добра.

Учений секретар Вченої ради Львівського державного університету внутрішніх справ кандидат юридичних наук, доцент Н. Я. Рудий у доповіді «Право дитини на опіку: українська (руська) правова ретроспектива» зазначив, що одним з основоположних прав дитини є її право на опіку у разі втрати батьків. Саме право опіки дає змогу дитині отримати гідні умови виховання, освіти та стати повноцінним членом суспільства. Рівень гарантування та забезпечення державою опікунських прав є індикатором цивілізованості держави, її турботи про майбутнє своїх громадян.

У доповіді розглянуте право на опіку на різних історичних етапах становлення української (руської) державності та правової системи. Розкриті особливості встановлення опіки у ранньофеодальному, буржуазному та соціалістичному українському (руському) суспільстві. Проаналізовано роль та місце звичаєвого опікунського права. Визначено переваги і недоліки соціалістичної та буржуазної моделей реалізації права на опіку заснованих на державних та недержавних опікунських формах.

Доповідь професора І. Б. Усенка «Дитячий кодекс УСРР: до історії нереалізованого кодифікаційного проєкту» була присвячена маловідомій сторінці історії вітчизняної правотворчості. Доповідач звернув увагу на ставлення до дитячого права в перші роки радянського права і як на цьому тлі визріла ідея створення «Дитячого кодексу» (інші назви – Кодекс про права і пільги неповнолітніх, Кодекс законів про дітей, Кодекс дитячого права). Він ознайомив учасників круглого столу з архівними документами наркоматів освіти і юстиції про планування і обговорення відповідного проєкту. Доповідач також аргументував на прикладі цієї ініціативи загальний висновок, що кодифікаційні проєкти і наміри навіть, якщо вони не реалізуються, справляють певний позитивний вплив на розвиток законодавства.

Усі доповіді викликали інтерес учасників круглого столу, що зумовило низку запитань до доповідачів та жваву загальну дискусію.

Повний відеозапис круглого столу оприлюднений на Ютуб-каналі Міжнародної асоціації істориків права.

Н. М. КРЕСТОВСЬКА,
д. ю. н., проф.



ВІД ЛЮДИНИ ДО ДЕРЖАВИ: ДОСЛІДНИЦЬКІ ПРАКТИКИ ТА ПІДХОДИ
(за історико-правовими методологічними семінарами)

12 січня 2021 р. у відділі історико-правових досліджень Інституту держави і права імені В. М. Корецького в рамках дослідження планової теми «Українське правознавство в антропологічному вимірі та у європейському правовому просторі: історико-юридичне дослідження» було проведено методологічний семінар-дискусію «Антропологічний підхід в історико-правових працях». З доповіддю «Філософсько-антропологічний підхід досліджен- ня юридичного механізму сталінських репресій в історико-правових працях О. М. Мироненка» виступила старший науковий співробітник кандидат юридичних наук Ірина Музика.

Дослідниця коротко охарактеризувала зміст, місце і роль антропологічного підходу в філософії права. Зокрема, вона, солідаризуючись з С. І. Максимовим, визначила, що такий підхід надає можливість вивчати співвідношен- ня особистості й права, особистість як об’єкт дії права та її вимоги до права, структуру цінностей особистості, а також право як засіб втілення цих ціннос- тей в життя, права людини та їх юридичний захист, тобто особистісний аспект права1, та спробувала відповісти на питання, чому важливий саме філософсько-антропологічний підхід дослідження юридичного механізму сталінських репресій в історико-правових працях Олександра Миколайовича Мироненка.

На її думку, вчений у науковій і суспільно-політичній діяльності завжди обстоював власну політичну і наукову позицію, відповідно до якої людина в праві розглядалася не лише як учасник правовідносин, які виникають на основі встановлених державою норм, і не лише як абстрактна цінність, а й як реальна людина з її прагненнями, потребами та інтересами.

Зокрема, дослідниця привернула увагу до його досліджень системи і видів кримінальних покарань у зв’язку з метою (цілями) покарання, акценту- ючи при цьому, що саме це «вузьке» питання якнайкраще може розкрити філософсько-антропологічний   підхід   у   науково-практичній   діяльності О. М. Мироненка. Адже саме в ракурсі цього підходу Олександр Миколайович розглядав юридичний механізм сталінських репресій2.

Так, О. М. Мироненко у розділі «Кримінальне та кримінально-процесуаль- не законодавство на службі тоталітарній системі» в колективній монографії «Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режи- му (1929–1941)» як підґрунтя початку сталінської епохи масових репресій розглядає постанову ЦВК і РНК СРСР від 13 жовтня 1929 р.3 «Про зміну і доповнення основних засад кримінального законодавства Союзу РСР і союз- них республік» від 31 жовтня 1924 р. (Ця постанова була скасована лише Указом Президії ВР СРСР от 13.04.1959).

Цим нормативним актом передбачалося запровадження так зв. «пораже- ния в правах» – «позбавлення прав». «Поражение в правах» полягало у поз- бавленні: а) активного і пасивного виборчого права; б) права займати вибор- ні посади в громадських організаціях; в) права займати ті чи інші державні посади; г) права носити почесні звання; д) батьківських прав.

Далі, зазначає О. М. Мироненко, Постановою ЦВК і РНК від 6 листопада 1926 р. встановлювалося два самостійних покарання: позбавлення волі у виправно-трудових таборах на строк від трьох років у віддалених місцевостях і позбавлення волі на строк до трьох років, що і відкрило великі можливості для розширення ГУЛАГу.

Згодом, зауважував дослідник, до загальносоюзних «Основних засад» кри- мінального законодавства було включено позбавлення права на пенсії (Постанова ЦВК і РНК СРСР від 13 лютого 1930 р. та відповідна постанова ВУЦВК і РНК УРСР від 5 жовтня 1930 р.). Законом СРСР від 8 червня 1934 р.

«Про зраду Батьківщині» у правотворчу практику замість «засобів соціального захисту» було запроваджено нове поняття – «заходи кримінального покаран- ня», що певною мірою відобразило зміну ідеології репресій. На хвилі сталін- ських репресій приймається Закон СРСР від 2 жовтня 1937 р., який за держав- ні злочини дозволяв застосовувати розстріл і позбавлення волі на строк до 25 років (раніше максимально – 10). Ці нововведення, як наголошує Мироненко, з ідеологічної точки зору трактувалися як гуманізація законодавства, оскільки давали змогу скоротити практику застосування смертної кари.

Слід зазначити, що ця так звана гуманізація була зумовлена метою «успіш- ного розвитку» сталінської економіки, заснованої на застосуванні рабської примусової праці людей, яких держава на десятиліття відправляла до таборів за незначні або взагалі недоведені провини, за критику влади чи «не такий вислів», або просто «невигідних» з політичної точки зору людей внаслідок «чисток» серед державних службовців, військових, інтелектуальної еліти, зокрема української інтелігенції. Так, з картою сталінських концтаборів ГУЛАГу збігається карта ударних новобудов перших п’ятирічок. Тільки на будівництві Біломорканалу загинуло 12 800 людей, неофіційні джерела називають набагато більші цифри. За різними даними, з 1930 по 1953 р. у трудових таборах було знищено й загинуло від тяжких умов перебування сотні тисяч політв’язнів. Загалом, за даними О. І. Солженіцина, йдеться про десятки міль- йонів убитих, з них не менше 3 млн – лише у 1937–1938 рр.

В Україні від початку 20-х і до кінця 80-х років ХХ ст. було заарештовано майже 1,5 млн осіб (із них понад 50% українці). Майже 3 млн українців зазнали репресій.

Також, наголошує Мироненко, упродовж 1930–1937 рр. Кримінальний кодекс УРСР був доповнений майже 80 новими складами злочинів, і стільки ж змін було внесено до чинних статей. Майже всі новели робили чинні санк- ції жорстокішими. Були введені до Кримінального кодексу УРСР склади зло- чинів, що мали на меті боротьбу з заможним селянством в Україні і які стали нормативними засадами політики, яка призвела до голодомору на Україні. Мироненко називає ці закони драконівськими. Це не тільки закон «про п’ять колосків», а й низка норм, що встановлювали сувору кримінальну відповідальність (розстріл, висилка, позбавлення волі, конфіскація майна, позбавлення громадянських прав тощо) за забій худоби, несплату податків і зборів, за порушення заборони торгівлі, за незаконне звільнення від поставок сільськогосподарської продукції тощо.

Людожерними нормами Мироненко назвав також норми, які передбачали репресії для членів сімей державних злочинців. Зокрема, норми, що передбачали п’ятирічне заслання до віддалених місць Сибіру малолітніх членів сімей «зрадників» та десять років за недонесення за зраду. Також, наголошував Мироненко, фатальну роль у кримінальному судочинстві відіграли поспіхом розроблені запобігливими правознавцями в день убивства С. М. Кірова, яке було справою рук Сталіна, дві постанови ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку чи здійснення терористичних актів» і «Про внесення змін до кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» (підписані Калініним і Єнукідзе та ініційовані Сталіним).

Відповідно, робить висновок Мироненко, ці та інші акти, у кримінально- му і кримінально-процесуальному законодавстві СРСР і УРСР 1929–1941 рр. створили необхідні передумови для успішного функціонування каральної машини та стали зразком суто інструменталістського підходу до права і законності.

Важливо наголосити, що саме «поражение (позбавлення) в правах» як інститут кримінального права О. М. Мироненко вважав точкою відліку «великого терору». Запровадження «поражения в правах» є посяганням на те, що й відрізняє людину від тварини: якщо позбавити волі або життя можна і людину, і тварину, то позбавити прав – лише людину. Тому позбавлення в людині людського і відкрило шлях до масових репресій і голодомору, наслід- ком яких стали мільйони невинних жертв. А суспільство заглибило у кризу, яка на території російської федерації через неусвідомлення цього травматич- ного досвіду триває і дотепер. Власне криза як стан російського суспільства, за якого існуючі способи досягнення цілей є неадекватними, непередбачува- ними і небезпечними, найкраще і надається визначенням «поражение в пра- вах» її населення.

Так, російське суспільство, усунувшись від осмислення тоталітарних травм і масового залучення населення до тоталітарних практик, опинилося у ситуації, яку історикиня Лариса Якубова, послуговуючись мовою метафор, описує як хірургічне видалення Божого образу з homo soveticus і перетворен- ня його на особливу соціальну особину, що витворилася і, на жаль, продов- жує витворюватися в контексті антигуманізму4. Тому у ХХІ ст. надзвичайно актуальною для всіх мислячих людей є проблема цілковитої ізоляції Росії як країни, що активно діє на дискредитацію і знищення загальнолюдських цін- ностей не лише на підвладних територіях й у країнах-сателітах, а й усього людства шляхом пропаганди, підкупів, зомбування й інформаційних фейків. Поряд з цією проблемою постає й інша не менш актуальна проблема – адап- тація російського населення до умов життя в цивілізованому суспільстві, яка, очевидно, затягнеться на кілька десятиліть і потребуватиме зусиль і спеціаль- них програм багатьох міжнародних організацій.

11 травня 2021 р. «Соборність, національна держава, унітаризм: поняття та точки дотику». З доповіддю «Соборність та соборність України: ідея, політичний рух, суспільний процес, наукове поняття» виступила Ірина Музика.

Соборність і соборність України на сьогодні трактується як багатоаспектне явище, що розглядається у філософському, соціальному, текстуальному (культурно-символічному), етнополітичному (політологічному), етнодержавницькому та церковно-богословському вимірах.

Витоки соборності на українських етнічних землях дослідники вбачають, зокрема, у сучасній філософській думці виокремлюють такі аспекти соборності: 1) еклесіологічний аспект (поєднання свободи особистості та духовної єдності церкви (І. Мелер, О. Хомяков, О. Шмеман); 2) соціальний аспект (розкриває «внутрішній» зміст суспільного життя (С. Франк, М. Лосський, М. Бердяєв), що спирається на солідарність, співчуття, любов до спільних духовних цінностей); 3) гносеологічний аспект; 4) етичний аспект (етика відповідальності й обов’язку, які походять від усвідомлення взаємопов’язаності соборного життя й індивідуальних учинків, релігійності, любові до ближнього, визнання його свободи та цінності, що в емпіричному житті веде до визнання відповідних прав і свобод не лише суб’єктивно, але й на об’єктивному соціальному рівні); 5) антропологічний аспект( виявляється в усіх вищезгаданих вимірах соборності й також розглядається як здатність носіїв свідомості (індивідів і колективів) існувати як єдине неформальне ціле (наприклад, у формі субкультури, громади, етносу, нації) зі збереженням їхніх індивідуальних особливостей і певної свободи. Це відрізняє «соборні» об’єднання людей від формальних (інституціональних) спільнот – держави, закладу, підприємства, що зацікавлені в регламентації та стандартизації життєдіяльності своїх учасників).

У церковно-богословській і в соціально-філософській сфері поняття «соборність» використовувалося для позначення добровільного об’єднання, у процесі якого встановлюються світоглядно-ціннісні пріоритети та продукуються життєві орієнтири, котрі визнаються всіма членами спільноти.

У суспільному житті соборність виявляє себе на кількох рівнях: об’єктивний рівень містить два аспекти: соціальний і текстуальний (культурно-символічний), а саме традиції, стереотипи, норми, канони, міфи і т. п., що становить змістовий бік життя соціальної групи (1); суб’єктивний рівень, до якого належать самоідентифікація як особистості, так і колективу як частини чогось цілого (церкви, нації, суспільства і т. п.), і свобода як невимушене ззовні покладання цілей власного життя (2); колективний рівень, на якому соборність виявляє себе як солідарність між суб’єктами – учасниками комунікативного процесу (3).

Термін «соборність» традиційно вживається в науці та державно-політичній практиці як відображення процесів згуртування споріднених ідеологічних і соціально-політичних рухів. Ідея соборності у новітні часи пов’язується з консолідаційними етнонаціональними процесами, становленням і розвитком національної державності.

Поняття соборність у сучасній Україні передусім пов’язується з територіальною єдністю. Соборність України має кілька вимірів: соборність її земель; державності; громадськості; правової, політичної і громадянської культури, духовності та ін.

Ідею соборності України у зазначеному розумінні підтримували Б. Хмель- ницький, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, В. Липинський, М. Гру- шевський, В. Винниченко, О. Бочковський, С. Шелухін та ін. культурні й політичні діячі.

В історії української етнополітичної думки одним з перших питання про необхідність повної політичної незалежності і соборності України як держави на підавстрійських і підросійських українських етнічних землях порушив Юліан Бачинський у праці «Україна irredenta» (1895). Поняття «соборність» і «незалежність» він розглядав як взаємопов’язані й взаємозумовлені.

З огляду на викладене можна зробити висновок, що поняття соборність у різних його конотаціях поєднує раціональну та ірраціональну складові, що зумовлює в історико-правових дослідженнях залучення культорологічного методологічного інструментарію.

Зокрема, узагальнюючи висновки В. С. Білоуса, Т. Бевз, І. В. Бредуна, В. Ф. Верстюка, І. Ф. Кураса, В. С. Макарчука, В. Ф. Панібудьласки, поняття соборності України (Української соборності) включає такі аспекти:

  • еклесіологічний – поєднання принципів свободи совісті і духовної єдності в лоні Православної церкви України;
  • соціальний (аксіологічний) – спільні духовні цінності, ідеали, світогляд, зразки поведінки, культурна ідентичність;
  • цивілізаційний – процес зародження, становлення і розвитку української модерної політичної та громадянської нації;
  • символічний – спільна знакова система, українська ідентичність;
  • етнодержавотворчий – процес становлення і розвитку національної державності, об’єднання українських етнічних земель у незалежній державі, територіальна єдність.

28 вересня 2021 р. на методологічному семінарі-дискусії «Національно- етнічне питання: досвід державно-правових рішень» були представле- ні доповіді докторантки Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України, кандидатки юридичних наук України Анастасії Іванової та ад’юнкта Інституту політичних наук Вармінсько-Мазурського університету в Ольштині (Польща), кандидата політичних наук Павела Пєтночки.

А. Ю. Іванова у доповіді «Національно-персональна автономія та її роль у розбудові української держави початку ХХ ст.» відзначила, що питання забезпечення прав меншин викликають сталий дослідницький і законотворчий інтерес. До останнього часу в парламенті розроблявся проєкт Закону України «Про національні меншини в Україні», а науковцями Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України запропоновано власний варіант тексту проєкту, особливістю якого є запровадження інституту етнокультурної автономії. Це актуалізує історичний досвід національної екстериторіальної автономії, яка понад 100 років тому запроваджувалася в Україні – вперше на постімперському просторі загалом.

У процесі адаптації цього інституту до політичної ситуації, до іншого часу, простору та правової культури, національно-персональна автономія в тогочасній Україні набула власного обличчя як на формальному, так і на сутнісному рівнях. Її реалізація передбачала низку ґрунтовних реформ життя національних меншин, найголовнішими з яких стали секуляризація громади і освіти та реформа системи оподаткування. Також запровадження національно-персональної автономії паралельно із парламентським національно-пропорційним представництвом дало змогу максимально широко забезпечити політичні права національних меншин, усунення яких від політичного процесу стало приводом для критики моделі екстериторіальної автономії в Австрії.

Щодо можливостей етнокультурної автономії для захисту прав національних меншин у сучасних реаліях доповідачка акцентувала увагу на певних розбіжностях у оцінках сучасних науковців. Деякі вчені головною небезпекою вважають потенційну можливість перетворення етнокультурної автономії на автономію територіальну. Зауважимо, що історично такі побоювання не є підкріпленими і прикладів безпосередньої трансформації етнокультурної автономії на територіальну автономію наразі не відомо.

Водночас мусимо визнати, що цей інститут був обґрунтований для вирішення національного питання етнічних спільнот, які проживають дисперсно. В умовах компактного проживання етнічних спільнот використання етнокультурної автономії як інструменту та передумови для формування територіальної автономії вважаємо недостатньо вивченим. Слід враховувати і загальну негативну тенденцію інструменталізації будь-яких політико-правових інститутів задля досягнення політичних цілей та реалізації геополітичних інтересів.

У сучасних умовах конвергенції кордонів і правових систем екстериторіальні інститути видаються перспективним механізмом захисту прав етніч них спільнот, до того ж історично-апробованим на українських землях. Водночас доцільність їх імплементації потребує додаткових міждисциплінарних наукових досліджень та урахування особливостей сучасних політичних умов.

П. Пєтночка у доповіді «Національні та етнічні меншини у Польщі: правове регулювання» розкрив питання, пов’язані зі збереженням та розвитком культурної ідентичності національних та етнічних меншин, що регулюються у Польщі Законом «Про національні та етнічні меншини та про регіональну мову» від 6 січня 2005 р. (далі – Закон). Закон визначає, що національна меншина – це група польських громадян, яка менш чисельна, ніж решта населення Польщі; значно відрізняється від інших громадян мовою, культурою або традиціями; прагне зберегти мову, культуру чи традиції; усвідомлює свою історичну національну спільноту; її предки проживали на теперішній території Польщі не менше ніж 100 років та ототожнює себе з нацією організованою у власній державі. Національними меншинами законом визнаються литовська, білоруська, українська, словацька, чеська, німецька, російська, вірменська та єврейська меншини.

Етнічну меншину, в розумінні закону, відрізняє від національної те, що вона не ототожнює себе з нацією, організованою у власній державі. Етнічними визнано татарську, караїмську, ромську та лемківську меншини. Законом за Європейською хартією регіональних мов або мов меншин регіональною мовою визначається мова, яка традиційно використовується в державі її громадянами, які становлять групу менш чисельну за решту населення, а також відрізняється від офіційної мови держави. Туди не входять, однак, діалекти офіційної мови держави та мови мігрантів. Регіональною у Польщі законом визнається кашубська мова.

За переписом населення 2011 р., найчисельніші національні меншини у Польщі, які визнаються законом, це німецька, білоруська та українська, а серед етнічних – ромська та лемківська. Слід, однак, зазначити, що загалом найбільші за чисельністю меншини у Польщі становлять ті, які Законом не визначені ні національними, ні етнічними меншинами – це сілезці та кашуби. Отже, питання, пов’язані з антропологічним виміром права, соборністю, національно-етнічними меншинами, є важливими для організації як суспільного, так і державного / правового життя на різних етапах історичного розвитку. З’ясування дослідницького потенціалу таких підходів, понять і конструкцій, визначення продукованого ними проблемного кола є важливим сегментом дослідження історико-правової реальності.

Т. І. БОНДАРУК,
к. ю. н.

G Analytics
сайт создан компанией