Антонюк Наталія Олегівна
Спеціальність: 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право
Галузь науки, за якою присуджується науковий ступінь: Юридичні науки
Докторською дисертацією є наукова доповідь (захист наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії)
Тема докторської дисертації у вигляді наукової доповіді (захист наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії): Диференціація кримінальної відповідальності у кримінальному праві України
Статус: попередній розгляд докторської дисертації у докторській раді
Науковий консультант: не призначався, здобувач не проходила підготовку у докторантурі, самостійно підготувала до захисту докторську дисертацію у вигляді наукової доповіді (захист наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії).
Дата захисту:
Місце захисту:
Анотація:
Антонюк Н.О. Диференціація кримінальної відповідальності у кримінальному праві України. – Кваліфікаційна наукова праця у вигляді наукової доповіді (захист наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії – Антонюк Н.О. Диференціація кримінальної відповідальності у кримінальному праві України: монографія. Київ: Алерта, 2023. 554 с.).
Дисертація у вигляді наукової доповіді (захист наукових досягнень, опублікованих у вигляді монографії – Антонюк Н.О. Диференціація кримінальної відповідальності у кримінальному праві України: монографія. Київ: Алерта, 2023. 554 с.) на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право» (Юридичні науки). – Інститут держави і права імені В. М. Корецького Національної академії наук України, Київ, 2024.
У дисертаційному дослідженні уперше сформульовано концептуальний підхід до розуміння диференціації кримінальної відповідальності як складової принципу справедливості, який є засадничою ідеєю переважної більшості інститутів галузі кримінального права та відображає уявлення держави про пропорційність кримінально-правової репресії як реакції держави на вчинене кримінально каране діяння, змодельовану у КК України з використанням засобів диференціації кримінальної відповідальності. Основою доктринального концептуального бачення диференціації кримінальної відповідальності визнано вчення про кримінальну відповідальність.
Виокремлено такі елементи диференціації кримінальної відповідальності, як її ознаки, класифікація, види, критерії, показники та засоби, що становлять цілісну взаємообумовлену та взаємоузгоджену систему.
Запропоновано авторські дефініції таких базових понять у концепції диференціації кримінальної відповідальності як «диференціація кримінальної відповідальності», «критерії (підстави) диференціації кримінальної відповідальності», «засоби диференціації кримінальної відповідальності».
Обґрунтовано розуміння теорії диференціації кримінальної відповідальності як вчення про те, як держава через законодавця, який є єдиним суб’єктом диференціації, закріплює у кримінальному законі базові моделі суспільно небезпечної поведінки, визначає показники, що її підвищують або навпаки знижують, враховує характеристики особи, яка її вчинила та в кінцевому варіанті закріплює межі потенційного впливу, що є реакцією держави на вчинене кримінально каране діяння.
Також у роботі уперше доведено, що предметом диференціації кримінальної відповідальності є відносно поширені кримінальні правопорушення. Встановлено зв'язок між надмірною диференціацією кримінальної відповідальності, необґрунтованим виокремленням спеціальних норм, появою казуїстичних складів кримінальних правопорушень, що тягне за собою безпідставну конкуренцію та інші нетипові правозастосовні ситуації. Аргументовано тезу про те, що врахування законодавцем максимального рівня ушкодження об’єкта кримінально-правової охорони або досягнення максимального покарання вказують на те, що подальша диференціація не доцільна.
Здійснено поділ диференціації кримінальної відповідальності на види та виокремлено критерії (підстави) диференціації кримінальної відповідальності, якими запропоновано визнавати зміну суспільної небезпечності (характеру та ступеня тяжкості кримінального правопорушення порівняно із суспільною небезпечністю базового кримінального правопорушення) та характеристики особи, яка вчинила кримінально каране діяння.
Виокремлено засоби диференціації кримінальної відповідальності, які впливають на склад кримінального правопорушення або на форму кримінальної відповідальності особи.
Правову природу диференціації кримінальної відповідальності досліджено також у контексті її співвідношення із суміжними правовими поняттями, передусім індивідуалізацією кримінальної відповідальності, яка також є невід’ємною складовою принципу справедливості. Наголошено, що диференціація кримінальної відповідальності здійснюється законодавцем і полягає в побудові моделі кримінально караного діяння та визначенні меж потенційного впливу кримінально-правовими засобами на особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, а індивідуалізація кримінальної відповідальності здійснюється судом, виходячи із вчиненого суспільно небезпечного діяння, особи, яка його вчинила, та полягає у виборі конкретного заходу впливу на таку особу в межах потенційного впливу, який визначений законодавцем.
Обґрунтовано доцільність проведення наскрізної диференціації кримінальної відповідальності з урахуванням форми співучасті (групи осіб, організованої групи) та множинності (повторності та спеціального рецидиву). Реалізація такого підходу дозволить уникнути надмірної казуїстики, а також системно, цілісно диференціює кримінальну відповідальність з урахуванням однойменної диференціюючої ознаки.
Проаналізовано здійснену законодавцем диференціацію кримінальної відповідальності, яка проведена у Загальній частині кримінального закону і стосується усіх кримінально караних діянь. Зокрема: диференціацію кримінальної відповідальності при незакінченому кримінальному правопорушенні; диференціацію кримінальної відповідальності при співучасті; диференціацію кримінальної відповідальності при множинності кримінальних правопорушень; диференціацію кримінальної відповідальності в інституті звільнення від кримінальної відповідальності; диференціацію кримінальної відповідальності в правових інститутах покарання та судимості; диференціацію кримінальної відповідальності за віковою ознакою суб’єкта кримінального правопорушення.
Дослідження диференціації кримінальної відповідальності при незакінченому кримінальному правопорушенні дозволило зробити висновок про відсутність підстав для диференціації у разі вчинення замаху на кримінально каране діяння (незалежно від його виду) та закінченого діяння. Як наслідок, запропоновано відмовитися від зменшення верхньої межі найбільш суворого покарання у разі вчинення замаху.
Наголошено на необхідності визначення тих складів кримінальних правопорушень, відповідальність за які настає, починаючи зі стадії готування, в окремій статті Загальної частини Кримінального кодексу України. При цьому критеріями для виокремлення таких складів кримінальних правопорушень запропоновано визнавати об’єкт посягання та характер суспільно небезпечного діяння.
Також наведено аргументи про відсутність підстав для зниження меж покарання за кримінальні правопорушення, вчинені під впливом фактичної помилки та обґрунтовано, що їх караність повинна обмежуватися верхньою межею покарання за реально вчинене кримінальне правопорушення.
У результаті аналізу диференціації кримінальної відповідальності при співучасті встановлено, що зміна суспільної небезпечності з урахуванням форми співучасті базується на ознаці згуртованості співучасників, яка якісно характеризує інститут співучасті загалом. Доведено відсутність підстав для диференціювання кримінальної відповідальності у разі вчинення кримінально караного діяння групою осіб без попередньої змови та групою осіб за попередньою змовою.
Також наведено аргументи про необхідність повернення до широкого розуміння співучасті не лише як спільної участі декількох суб’єктів у вчиненні умисного кримінального правопорушення, а як спільної участі декількох осіб, які не мають всіх необхідних ознак суб’єкта кримінального правопорушення (неосудних осіб, осіб, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність).
Окремо зроблено висновки про відсутність підстав для диференціації кримінальної відповідальності з урахуванням виду співучасника, оскільки зміна ступеню суспільної небезпечності діянь виконавця, організатора, підбурювача або пособника можна оцінювати лише у конкретно вчиненому посяганні, тобто на етапі індивідуалізації кримінальної відповідальності.
Аналізуючи диференціацію кримінальної відповідальності з урахуванням ознаки множинності, запропоновано провести наскрізну диференціацію за ознаками повторності та спеціального рецидиву.
Також наведено аргументи про те, що існують підстави для посилення кримінальної відповідальності за повторне порушення спеціальних правил з необережності особою, яка повинна їх дотримуватися.
Звернуто увагу на диференціююче значення інституту звільнення від кримінальної відповідальності, оскільки він має безпосереднє відношення до потенційної кримінальної відповідальності.
Щодо диференціації кримінальної відповідальності в правових інститутах покарання та судимості зауважено, що її здійснення шляхом визначення кола покарань, які не можуть застосовуватися до певних груп суб’єктів здебільшого пов’язана із врахуванням характеристик такої особи (неповнолітній вік, інвалідність, пенсійний вік, вагітність тощо). Однак законодавець, керуючись, гуманними цілями, часто навпаки погіршує становище засудженої особи. Як наслідок, обґрунтовано доцільність призначення покарань, пов’язаних із працею для неповнолітніх, осіб пенсійного віку та осіб з інвалідністю.
Окремо у роботі наведено пропозиції щодо імперативного визначення у кримінальному законі тих підстав, які безумовно вказують на необхідність застосування інституту призначення більш м’якого покарання, ніж визначено законом.
Зазначено, що для диференціації кримінальної відповідальності, яка проведена в Особливій частині кримінального закону, характерне використання власних засобів. Лише в Особливій частині кримінального закону використано такі засоби диференціації, як конструювання статей, які містять спеціальні норми, складені склади кримінальних правопорушень та норми, що містять суміжні склади кримінальних правопорушень. Також в Особливій частині Кримінального кодексу України реалізовано такий засіб диференціації як конструювання альтернативних, відносно-визначених, кумулятивних санкцій.
Узагальнюючи результати дослідження запропоновано орієнтири, які мають бути основою для окреслення правил для законодавця, які повинні враховуватися у ході процесу диференціювання кримінальної відповідальності, з метою забезпечення справедливого балансу між оцінкою вчиненого діяння і потенційними засобами кримінальної репресії, у межах якої суд індивідуалізує кримінальну відповідальність.
Орієнтирами для диференціації кримінальної відповідальності в кримінальному законі України необхідно вважати такі постулати: 1) критеріями диференціації кримінальної відповідальності є явна зміна суспільної небезпечності вчиненого посягання, а також врахування характеристик особи, яка його вчинила; 2) об’єкт посягання є первинним критерієм оцінки зміни суспільної небезпечності вчиненого посягання; 3) неможливість вичерпного окреслення кола тих ознак (показників), які явно впливають на зміну суспільної небезпечності всіх посягань, оскільки така оцінка зміни пов’язана з оцінкою передусім об’єкта посягання; 4) виокремлення наскрізних критеріїв диференціації кримінальної відповідальності, які завжди змінюють суспільну небезпечність вчиненого діяння та які повинні бути закріплені в Загальній частині КК України з визначенням диференціюючого впливу на кримінальні правопорушення; 5) недоцільність диференціації кримінальної відповідальності у разі досягнення максимального ступеня ушкодження об’єкта посягання або досягнення максимального покарання; 6) доцільність відмови від казуїстичного описання у кримінальному законі України диференціюючих критеріїв та перехід до застосування наскрізних підходів.
ДОДАТКИ:
<< Назад
